Пʼятниця, 03 лютого 2017 15:50
Павло Вольвач
Павло Вольвач
Павло Вольвач

Соло для механічного солов'я

Світ ходить ходором, турбулентно потіпується, змінюючись на очах. "Яке там місце Україні? – думається іноді дозвільно, хоча й не без тривоги. – Які обриси майбуття проглядають із геополітичних туманів?" І сам себе ж і урвеш, подумки посміхнувшись. Є спеціальні люди, фахівці, профі, за якими мріє абревіатура МЗС, колонада на Михайлівській площі і смуги літаків, що лягають у всі сторони світу. Як він влаштований, світ, якраз ці профі й знають – його найскладніші геополітичні вузли, найтонші стратегійні комбінації, культурні коди – словом, все-все. Ну, мають знати. І стояти на сторожі.

– Ой, шо тут творилося перед підписанням Асоціації! – уява поступається спогаду. З нього виринає сірокостюмний чоловік, наш посол в одній з прибалтійських країн, куди мене занесло з культурницькою делегацією, вже після Майдану.

– Я ж йому говорив, президенту попередньому, – треба підписувати, – дипломат проникливо сокотав до гурту прибулих земляків-літераторів і позирав у бік, звідки мав з'явитися міністр. Не зовнішньополітичний, ні, керівник іншого відомства, проте постмайданний, новий. Посол же був старорежимний.

– Я говорив, – сторожко витягував він шию, вдивляючись в бік сподіваної з'яви міністра, "голосу Майдану". – Але к-куди! Воно ж – дурне…

Аташе знову повертався до літераторів, брижив чоло:

– Я всі ці роки говорив, наполягав…

"Він, мабуть, думає, що це може долинути до вух міністра, з яким пісатєлішкі-поетішкі, буцімто, на короткій нозі? – гмикалося подумки одному з письмаків у гурті. – Уявляю, як він тьохкав колишньому президенту, послідовному володареві золотих батонів".

Зустріч та подаленіла за пластом часу. Навіть риси обличчя співрозмовника не пригадуються. Щось усереднено чиновницьке, з печаттю владної ваговитості, яка миттю може перетекти в запопадливість і повернутися взад. Галерея подібних парсун розгорталася з юності: жек, відділ кадрів, перший… стоп, третій заводський відділ, "особісти", точно, там якраз такі фізії мигтіли теж, ну й далі – за наростаючою ієрархією.

Аташе не пропав, думаю. Просто тепер над лускою бруків, якими він мчить на раут, замість балтійських дубів колишуться пінії. Чи ще які араукарії. Це ж не Левко Лук'яненко, з дипломатичної одіссеї якого підсміювалися професіонали – мовляв, "нє знаєт параду", чи то пак протоколу. Ці знають. Їх багато таких. Вони вічні. Вони проступають крізь завірюхи новин, багатодумно брижачи чола. Хоча що там брижити – й так все ясно. Суцільні успіхи. Євросоюз відтермінував вступ України і майже розтанув у реінтеграційних туманах. НАТО – другий кит надій і морквина спокуси, з туманів уже й не мріє. З-за океану нависає тінь Трампа, передбачити перемогу якого на президентських перегонах у США виявилося не під силу всьому сукупному інтелекту української дипломатії. Недобре прискалюються європейські сусіди, вже щонайближчі. Розверста могила Олеся на празькому Ольшанському цвинтарі темніє масною крапкою в шерензі зовнішньополітичних здобутків. Над нею скрегочуть трелі механічного солов'я, подібні до промов шефа української дипломатії.

Світ ходить ходором…

Зараз ви читаєте новину «Соло для механічного солов'я». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

1

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Погода