Жити можна й тут. Тобто не дуже воно й зручно, й престижно, й комфортно, і в пристойному товаристві не випадає об'язичуватися, бо обов'язково нагадають про тамтешню занедбаність, простоту звичаїв і популяцію хрестоматійних місцевих "гопників", але, повторюю, – можна. Як і в самій Україні, чому б ні? Тим більше, якщо обвіяти себе якоюсь надією. Ну там, у вигляді демократії, підвищення зарплати, входженням до ЄС, чи що. Або, скажімо, якоюсь химерією, схожою на міст, що зв'яже лівий і правий береги Ріки, по якому піде метро й трохи наблизить цей окраїнний бетоновий мурашник до золотоверхих відблисків центру.
Тим більше, що для цього є рейки. Мосту немає, а старі трамвайні рейки є. Ми їх з дружиною роками переступали, ходячи на стихійний базар і з базару, й мали за головну тутешню надію. Тобто виглядали вони занедбано й майже безживно, як більшість реалій, ними вряди-годи пробігав каботажний трамвай-примара, але вони були, лежали й поблискували, хай і іржаві, й вели кудись у напрямку Ріки. За нею, у високих кабінетах середмістя, сиділи люди, що розбудовували Україну й, крім огрому іншого, обіцяли пустити по цих рейках метро через якийсь примарний міст, що років 20, як і вся Україна, розбудовується ударними темпами. Вони багато чого обіцяли, але для нас найбільш насущним було метро. Лишалося тільки дождатися мосту. Все решта з цього, тобто з нашого боку, було – дроти, ліхтарі, платформи. Ну, й рейки.
Життя проходить. Час, може, й стоїть на місці, чи пригальмував, чи геть розпався, але життя – минає. І колії нікуди не ведуть
Обіцянка – річ невидима, як і високі кабінети, але Київ у ясну погоду можна цілком розгледіти в проміжки між різнокаліберними висотками. Їх наросло стільки, що Район за кількістю населення – приблизно 600 тисяч – обігнав чи не більшість обласних центрів. Хоча назвати точну кількість мешканців, боюсь, не зможе ніхто, адже з двокімнатної квартири, де прописані троє осіб, уранці можуть вирушати за прилавки тутешнього Ринку, скажімо, з десяток енергійних пакистанців чи семеро китайців, як то ще донедавна велося в сусідньому з нашим під'їзді. Єднає цей спальний мегаполіс із Містом, по суті, єдина артерія Московського мосту, яка щораз забивається автомобільними корками-тромбами, перетворюючи пересування й існування автохтонів і гостей на повсякденний тихий жах, фольклор і предмет передвиборних обіцянок. На тому ж мосту час від часу з'являються розтяжки й білборди з бадьорими гаслами пустити метро в 2007-му, до 2011-го, ну й так далі…
Що нічого не буде, я зрозумів у тому ж таки заторі, на тому ж таки Московському мосту – раптом ніби побачив очима трохи дивного в цьому антуражі Бруно Шульца, побачив і з точки зору тутешнього "дому", і "з перспективи вітчизни". Вся справа в тому, що довкруг були всуціль звичайні люди, електорат. Це вони похмуро, але мовчки давилися в завмерлих автобусах плечима й ліктями, це вони сиділи при кермах впереваж ненайдорожчих авт, це їхні родинні вікна цяткували й цяткують всеукраїнську пітьму міріадами вогнів. Вони, тобто "ми". Нікому не потрібні типи. Й мало на що здатні. Простолюдинські плини, де не трапляється жодних тобі кабмінівських чи верховнорадівських кім'яшків.
Ті "кім'яшки" давно збилися у великий кім'ях зовсім іншого світу, який живе зовсім за іншими зірковими лоціями. Лишаючи "санаторієві під клепсидрою", нашій похмурій реальності з жалюгідною видимістю життя, хіба обіцянки.
Колії нікуди не вели. Час чи розпався, чи зупинився. Ви скажете – а що ж ті "простолюдини", що ж вони, нещасненькі, замість клювати носами в годинних корках, замість… Адже кожен десятий із них – це вже 60 тисяч, і це вже енергія, спроможна щось вирішувати. Принаймні питання метро. Додати до цієї цифри пару нулів, і можна змінювати тканину реальності в усій Україні. Змінювати сурогат на життя. Але я не знаю, що відповісти. Я просто зрозумів, що нічого не буде. Якось потому ще пропонував одному діячеві створити громадський рух "за метро". Але діяч, як це в них завше ведеться, поважно заявив, що це локальне питання, а ситуацію потрібно вирішувати в комплексі. Хто скаже, що він не має рації? Має. Але життя проходить. Час, може, й стоїть на місці, чи пригальмував, чи геть розпався, але життя – минає. І колії нікуди не ведуть. А якщо й ведуть, то хіба до чергової містифікації.
Остання з них у масштабах Району завершилася тим, що старі колії доточили новими й дотягли до електрички, яка в часи пік бігає через вантажний міст на інший берег Ріки. Хто нею їздить, я не знаю. Метра ж тепер тут років 50 не буде точно
2 
1
Коментарі
8