Ексклюзиви
Пʼятниця, 20 березня 2015 13:05
Павло Вольвач
Павло Вольвач
Павло Вольвач

Не на часі

Українська дійсність – це як вулиці 1 вересня в День знань. Здалеку глянеш – все аж рябить від школярської юної вишиваності. Можна навіть зачаруватися. Підійдеш ближче: "А я такая, тіпа, поняла..." Й одразу розвиднюється. Тіпа, нова Україна. Как би...

Зблизька, після ретельнішого огляду, взагалі багато чого можна побачити інакше. В будь-якій сфері. Постаті біля метро, які уявлялися рвійними пікетниками, перетворюються на розповсюджувачів газети "Вести". Постмайданний міліційний прокурор з аскетичними западинами щік, взятий крупний планом, виявляється продовжувачем передмайданних масних попередників. А хтось із комбатів, збільшений лінзою парламенту, може взагалі обернутися чи то на політичного бомжа, чи на рейдера-рекетира.

Але почав я з мовної теми неспроста. Саме вона найбільш показова і зачіпає найширші кола. Так зачіпає, що вже декому дихати важко. Під тиском українізації знемагають рієлтори й мерчандайзери, водії маршруток і візажисти, брокери і сомельє, сантехніки й бідахи-переселенці. Вже не кажучи про хвацьких блогерів-бардів-автогонщиків, які все АТО знають в обличчя, а з кожним другим – в родинних зв'язках: "Братан! Абнял. Ушол. Понял. Прінял. Бить дабру..."

Тим часом, патрулі "Просвіти" крокують від Привозу й Благбазу до донбаських шахтоуправлінь, не розуміючи, як цей шаблезубий екстремізм не на часі. Та що там казать. Українська мова завжди невчасна. Суспільний контракт доби виглядає просто: злагода замість мови. Синонімічний ряд у такому випадку теж невигадливий. Ані Лорак замість Валєрії, зубоскал Зєлєнскій замість такого ж Петросяна. Економіка замість культури. Ляшко замість Шуфрича. Надування щік замість реформ і державного будівництва.

Світ війни, лаштунки Говарда Лавкрафта і Джорджа Ромеро додають прихильникам ситуації "залишити все, як є" ще один аргумент: на сході за Україну воюють і російськомовні громадяни. Волонтери – здебільшого російськомовні. Харошиє люді – теж. Зрештою, це справді факт, про який варто говорити. Як варто сказати й за те, що вертання України до самої себе аж ніяк не спрямоване проти жодної з етнічних меншин. Вичавлювання хахла, й не більше. Відторгнення пом'якшеної Росії, такої собі версії лайт, в чому немає нічого ні страшного, ні неприродного. Ви мєня слишитє? Зрештою, за що саме воюють українські бійці під українськими прапорами? Ну, не за 120 же сортів кефіру, за імпортну сантехніку чи за змогу їздити кращою маркою позашляховика. За таке спідручніше стрілятися в бандитських розбірках, і то навіть не тепер, а в хвацьких 1990-х – хіба ні?

Тим часом саме героїзм, жертовність, а надто ж пролита кров змінюють реальність до невпізнання. Створюють зовсім інші зв'язки зі звичними, здавалося б, речами й поняттями. Зокрема, й зі словами "незалежність", "гідність". Ну й "мова", звісно. В тектонічних зсувах українського часопростору вже давно вчуваються сурми "Заповіту", а дехто волів би все звести до Філі Кіркорова. Ну да, "Зайка моя, я твой пєстік..." Із сиром пироги, на крайняк. І щось їм доводити марно. Ці персонажі все одно нічого не вчують. Якщо навіть з небес гряне громовий глас: "Сє, оставляєтся вам дом ваш пуст..." До речі, як це по-українському? Дехто стверджує, що українська мова, до всіх своїх ґанджів, ще й неблагодатна та неканонічна. На небесах для її розуміння зараз відсутній сурдопереклад. Не на часі, зрозуміло

Зараз ви читаєте новину «Не на часі». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

1

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Погода