Ексклюзиви
Пʼятниця, 26 січня 2018 16:00
Павло Вольвач
Павло Вольвач
Павло Вольвач

Мить

"А чи й була вона коли? – задумаєшся, бува, аж збавиш крок серед хрещатицьких бруків. – Коли вчувалася найбільше?"

З революції помаранчевої лишилася пляма спогаду, сповнена музики і гарячих барв, упереміш зі снігом. Трохи не як карнавал, тільки дуже північний. Результати? Ну, то вже таке. Щось, іще більш розпливчасте й легковажне. Недавні події, названі Революцією гідності, пам'ятаються значно краще. Та й тодішні антуражі, підсвічені вогнями на Грушевського, пострілами й трупами на Інститутській та Майдані, видавалися направду грізно-революційними.

"Ну а результат? Які зміни, зміни?!" – кричить іноді в слухавку приятель-опонент. Його не перекричати. Та й справді, як свідчить всевідаючий google, "революція" – це зміна системи, причому швидка, радикальна, перетворення не абиякі, а "кардинальні, корінні, глибокі, якісні"… То що – не було нічого? Можна б і погодитися. Можна, якби не полароїдні спалахи пам'яті. Хай навіть із перспективи років це виглядає миттю.

Столичний центр тоді призавмер, а "беркутів" і старорежим­них мусорів біля Верховної Ради заступили напіввійськові люди в касках, ще з майданівськими щитами, грілися біля вогнищ, біля залізних бочок. Час ніби зупинився. Чи, точніше, розсунувся. У пролом між ним ледь пульсувала нова доба, як джерельце на голові немовляти. Ще не зміни, так, справді, але – передзміння. В якому нічого не значили якісь захмарні надобридлі олігархи, не було жодних президентів – втеклих і ще не обраних, а існування будь-яких політиків приглушувалося димом і гаром, і низовою пристрастю людей, не занесених в google.

У тих передзміннях, в очікуваннях змін обступалися натовпами міліцейські відділки і райради, починали стрілятися і вискакувати у вікна колишні владці, а суддівсько-прокурорським людям у снах привиджувалися не захмарні зарплати, а рука Сашка Білого, котра перетворювала декому з них уявні краватки в уявні ж зашморги. Символ того дивного часу – сміттєвий бак – супроводжував випуски новин, а його вмістом раз у раз ставали корупціонери і колаборанти, самочинно визначені людським оком. Експропріювалися помістя дрібних бариг-зрадників, утеклих за порєбрік, на кшталт усіляких царьових, придивлялися до крупніших, і не тільки втеклих. І не тільки сєпарів. Пієтету до посад і банківських рахунків не було ніякого. Навіть до вождів революції – згадайте, як охолодили запал одного з них, ще на Грушевського, обдавши струменем із вогнегасника для урозуміння.

Так, за всією цією "махновщиною" мали настати інші, більш серйозні дії. Серйозні й системні. "І де вони?! – знову лунає голос мого радикального приятеля, помножений багатоголосою луною. – Де подоланий олігархат, де переможена корупція, де реформи? Де, зрештою, справедливе суспільство?!"

А хтозна, думаю я. Почни розводитися про нову армію, про безвізовий режим – запишуть у бозна які боти. Згадай про прорив у кінематографі, про вкрай повільне, але таки неухильне розширення українського культурного простору – погрузнеш у дискусіях. Але я пам'ятаю ту мить, із новою вартою в спорожнілому Києві. І повітря над ним, що, здається, тремтить синергією змін і, вирвавшись над Маріїнським парком, обмаює всю Україну.

Навіть очі прикривати не треба, бачу. Та й нікуди воно не зникло. Мерзлі бруки. Дими, ніби хисткі сподівання. Вартові біля будівлі парляменту б'ють чоботом об чобіт

Зараз ви читаєте новину «Мить». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Погода