Ексклюзиви
Пʼятниця, 24 листопада 2017 15:55
Павло Вольвач
Павло Вольвач
Павло Вольвач

Intermezzo

Перед черговою річницею Майдану перечитав деякі свої записи. Ті ж таки колонки. Зринули певні епізоди, подробиці, сама атмосфера. Зокрема, першої ночі, де стоїмо під аркою монумента Незалежності з приятелем-­режисером. Там багато хто стояв, під аркою, час від часу підходячи до мікрофона, промовляючи вниз, до слухачів. "Поштовх пуштуна" – так це потім назвалося, подумки і жартома. Як пізніше прийшло й кумедне усвідомлення: крім режисера, не було там людей, під аркою, які потім не стали би міністрами, замами, народними обранцями, радниками – хай найпослідущими, але все ж. Ну, ще хіба Микола Карпюк, який уночі був з'явився і зник, і сценарій його долі виявився похмурішим будь-яких кінематографічних придумок.

Втім, я не жалкую за той свій нічний порив, та й за по­дальші. Від текстів, писаних під ту пору, по гарячих слідах, теж не відмовляюся. У кожного – своя правда, але ніхто мене не розпереконає, скажімо, в необхідності лідера під час революції. Або, тим більше, в необхідності структури, організації, мережі – як це не назви. "Майдан – самодостатній!" – пам'ятається тодішня мантра деяких розумак на довір'ї. Канєшно-канєшно. Але людини на і'мя "майдан", вже не кажучи про групу, яка представляла б інтереси революційної частини суспільства, після перемоги на овидах не замріло. У висліді: руками Майдану одна група владоможців і грошових мішків скинула іншу, використавши суспільство як ресурсну частину. І плату за зміни переклала не на своїх програлих олігархічних братів, як би то мало бути, а якраз таки на суспільство – на все: і на рвійно-­майданне, і на відверто диванне.

Тепер, із плином часу, тільки міцнішає переконання: інакше й бути не могло. Бо в народного протесту – навіть попри масовість і затятість – не було власних технологій, грошей і оргструктур. Ну не було. Можна скільки завгодно торочити – "й не треба!" – але будь-яка справа, а революція й поготів – питання організації. Я вірю в неминучу загибель усіх земних організмів – але не організації. Заперечуйте, якщо маєте бажання, але не мені, а класику, який це сказав.

З організацією у патріотичного руху – не лише майданного – якраз не складається здавна. Переважає розгардіяш, в якому сердюки-гетьманці б'ються з петлюрівцями, авта з комкорами-генералами їдуть просто в обійми більшовицьких застав, а козаки в другий Зимовий похід вирушають трохи не босими і зі списом, як єдиною зброєю. Так було і так, за великим рахунком, поки що є. Не складається й з пам'яттю. Точніше, з пам'ятливістю. Коли не забуваються ні геройства, ні зради й ворожості. За які неуникненно доведеться відповідати – принаймні так би мало бути.

Втім, це вже – тема інших записів і розмов. Що ж до нинішніх непевних реалій, то, може, й справді – це помилка зору, як сам же писав у давнішій колонці? Може ж таке бути? Може. "І зимові промені, що вганяються в київські кручі, – це також осі, за якими теж відбувається незрима кристалізація руху людей, що відчули себе вільними. І які ні з Майдану, ні з України вже нікуди не дінуться". Мабуть, десь так і є

Зараз ви читаєте новину «Intermezzo». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Погода