Одна знайома колись заблудилася в метро. Вона туди ніколи не спускалася: батько працював, здається, в Кабінеті міністрів, пояснював тонку структуру реальності, творив порядок денний "у цій країні" і в світобудові, тож могла собі дозволити. Напохваті завжди були якісь "ґелендваґени", приватні й службові. Ким він там працював і що робив, я так і не знаю, як і не можу осягнути реальність. Хоч і в метро не плутаю.
Я дивлюся на пасажирів і фіксую щось своє – транспорт є місцем спілкування митця з народом, як правильно відзначив один фейсбучний дотепник, – де ж мені ще це робити? Подібними точками увзаємнення колись сприймалися заводська прохідна й роздягальня, казарма, вокзал і тюрма. Від останньої Бог милував, решта ж точок із часом якось самі собою подаленіли та з'юрдилися. Навіть "народні" гастрономи, забігайлівки та їдальні. Останню таку пам'ятаю в столичному Будинку профспілок. Там пристойно годували і навіть заплющували очі, якщо клієнт культурно розпивав принесену з собою пляшку. Але де то все?
Інші часи й інші люди. Свої, впізнавані, але таки інші. Ось, цей типок під 50, із химерно завитим волоссям, з сережкою у вусі, в артистичній неголеності й такому ж арт-шалику. Років 30 тому в подібному типажі стовідсотково прочитувався якщо не митець, то принаймні тонкочюствующій інтєліґєнт, людина химерної долі й статусу. А зараз усе простіше – кур'єр із доставки піци їде на роботу в другу зміну. Або водій тролейбуса. Або продавець пилосмоків. Важче стає щось визначити точно. Огрядна дівка з простонародним колгоспним носом, у якій безпомильно вгадується троєщинський ринок, раптом каже в мобілку: "Ґала, я уже закрила офіс, і єду на канфєрєнцию" – важно мовить, з проривним "ґ", і її червонощока селюцькість показує язика твоїм дозвільним умовисновкам.
А ще мене трохи збивають з толку всюдисущі рюкзачки-наплічники. За роки звик, але все одно збивають. Надають їхнім власникам якоїсь нетутешньості, причетності до. Може, до шляху, до подорожі. До якоїсь справи. Типу, я тут ненадовго, ось, щойно прибув і знову в путь. Але, як правило, пілігримство протікає десь у межах трьох гілок метро, а замість таємничих льодорубів за спинами мирно поколихуються судки з обідом клерка. Треніками для воркавта. Ну, лептопом, у кращому разі. "Мля-а-аць…" – упору протягнути вслід за феєю, очі на півобличчя, сама невинність і ефемерність, допоки не прорізався звук крізь вагонний перестук. Мля-мля-мля, здєц-триндєц, ну й ще многа букафф, які вона видає. "А я тагда дупля нє атбіл, в натурє" – усміхається її юний ровесник-супутник, з виду типовий ботан-айтішник, пардон, програміст, який сипле пристойною фенею, поблискуючи при тому не фіксою, а вищеосвітніми окулярцями.
Потім вони виходять, зникають, розчинившись у людській гущі, яка вирує й піниться, заповнюючи найдрібніші опоки буття. "Де вони всі працюють? – іноді ворухнеться думка. – Що виробляють?" Я теж виходжу. Кудись іду, поспішаю, знову їду, вже на поверхні. За вікном, бува, змайне занедбаними корпусами якийсь колишній завод або фабрика. Все частіше перетворювані на торгові центри, клуби преміум-класу. Бо й справді, нащо ці рудименти?
І вже ввечері, на районі, дивлюся на вікна, що багатоярусними виквітами жовтіють-палають у пітьму, в апофатику світу. В якому багато що змінюється. Та так суттєво, що за твердженням деяких посвячених, навіть виробництво товарів стає "другорядною функцією економіки". Ну й безліч іншого-різного. Місяць, той поки що сходить, як завжди. Бог звично не проглядає, але його, за бажання, можна змоделювати й надрукувати на 3D-принтері
3 
35413
Коментарі
2