Коли я під'їжджав до Запоріжжя, його вже там не було. Він помер у березні,

а я їхав у квітні. Їхав машиною, з приятелем. Попереду з пітьми зачорнів Дніпро, зверху ворушився розсип вогнів. Місто. "Десь там і Єгор", – подумав я, нічого не відчувши. Ні тоді, так і не схотівши зустрічатися, ні згодом, аж до вересневого дзвінка одного спільного знайомого.

Хоча мав би відчути. Бо з його смертю щось для мене скінчилося. ­Можливо, відчуття молодості. Хоча навряд, воно періодично виникає ще й дотепер. ­Наприклад, у дорозі або при чарці в літнім кафе, обличчям на гору Бону. ­Скоріше, закінчилося те, що можна визначити як "живе минуле". Наше спільне минуле, з якого виїхав, а воно, лишившись, нікуди не ділося, просто принишкло, вряди-годи оживлюючись Єгоровим голосом у мобільному: "Прівєт-Паштєт!" Або ж: "Алло-­Павло?" – коли як, залежно від настрою Єгора.

– Тут у нас такіє новості, понял?

Районні сенсації за роки не відзначалися різноманітністю. Єгор це сам відчував і щораз більше принатискував:

– Тут так-коє…

А я перепитував:

– Невже хтось таки поступив у академію? Чи став народним депутатом?

– Ага. Пачті… Толя Кутовой, обдвіганий, попал под поєзд. Ногу отрєзало. Тєпєрь даже удобно – в протез наркотікі прячєт.

Єгор у деякій мірі "неукраїнський". Ну, там, російськомовний, да. Міський. Південно-східний. Майже "данєцкій", тим більше, що в під'їзді таки мочився, і то не раз

Єгор теж до академії так і не вступив. Хоча був журналістом. Я в цьому впевнений, саме журналістом. Причому, кращим за багатьох рознайвідоміших. Ось устати б йому з-за столу "каптьорки" гальванічного цеху заводу "Іскра", де ми п'ємо спирт за знайомство. Весна, травень. Єгор щойно прийшов з армії, худий, ніби підліток, як казали, "шклявий", і заявитися з диктофоном на якусь прес-конференцію, по ходу кивнувши, скажімо, Набоці й Данилу Яневському… Не тоді, так пізніше. Тоді ми пили ще й після роботи. Пізніше, однак, теж не виходило. У мене залишився стос Єгорових листів зі специфічними зворотними адресами, де вказані номери виправних "учрєждєній", загонів і бригад. Цікаві листи, через те й не викинув. Він чув слово. Навіть після наркотичних десятиріч і чотирьох судимостей. Якось, знічев'я, я взявся виписувати слова, що чомусь не ввійшли до словника "Український жаргон", укладеного пані Лесею Ставицькою. Коли відчув, що десь на четвертій сотні вичерпуюсь, подзвонив до Єгора.

– Наприклад, взуття – обувь, тобто. Продовжи…

– Шузи, кори, гади, колеса, прохаря, кайзери, прогари, підкрадухи…

Думаю, за тиждень ми змогли б розширити словник удвічі. Не знаю, що з того можна було б назвати питомо українським, але більшість слів та словосполучень, що до тамтого словника ввійшли, теж якраз такі. Хай розбираються фахівці, ми тут до чого?

Єгор і сам у деякій мірі "неукраїнський". Ну, там, російськомовний, да. Міський. ­Південно-східний. Майже "данєцкій", тим більше, що в під'їзді таки мочився, і то не раз. Проте не пригадую, щоб аж так нас муляло питання мови чи симпатії щодо військових формацій Другої світової. Тим більше питання "релігійної ідентичності". Ми взагалі не вірили в Бога, принаймні не говорили про це. Ми ж не депутати Верхов­ної чи будь-яких інших рад. І не учасники ток-шоу чи релігійно-прем'єрських коміксів, де можна хреститися, не знімаючи картуза. Сприймали дійсність такою, як є. А щодо питань на перспективу, то я знав теж наперед – розберемося.

Один із майбутніх романів мені бачився таким, де б усе крутилося довкола Єгора. Не епізодично, як у "Клясі", а – ­цілий шмат, із сукровицею його, вже мало­відомого для мене під ту пору, життя. ­Неприкаяного життя в епоху гниття й розпаду. Де похмурі безробітні ходять на тлі закритих заводів, а ті, що ще димлять на горизонті, давно стали приватною власністю якихось людей, надхмарних, як і дими.

– В Балкє Срєднєй с пацанамі нємного метал собіралі. Но там опасно, – розповідав Єгор. – Всьо схвачєно крутимі. Могут убіть. Бомжа как-то подстрєлілі, пару днєй труп нє убіралі, шоб другіх отпугівало.

Мене завжди трохи піднуджували усілякі кінематографічні "Чорні ради", з "Роксоланами" разом. І налаштованість українського кіно всуціль на потенційну ­"роксоланськість". Ось – кіно. Мав би можливість, зробив. Навіть із любовними лініями, з якими в Єгора не дуже склалося. У передостанню, здається, зустріч, він підсміювався з випадкової співмешканки, яка замість вислову "нєсьот околєсіцу" казала "нєсьот колєсніцу". ­Потім попросив примірник "Кляси" для презенту якомусь знайомому лікарю, у відділення до якого збирався "лягти".

– Пєчєнь – камєнная. Прієхала как-то "скорая", так нє взялі – на хєра ім жмур на борту? А так – єсть шанс дожить до Євро-12.

Не дожив, виходить. Тут треба б якесь завершення. Хоча яке завершення? Як писав сучасний класик, "жизнь страшна і адназначна". І все в ній кінчається однаково. Ось, як з Єгором.

×