Найвідоміший і жорсткий маніяк України Анатолій Онопрієнко помер від серцевої недостатності 27 серпня. На його рахунку 52 вбивства. Останній раз ще на суді його захищав житомирський адвокат Руслан Мошковський . Що він думає про свого клієнта вже після його смерті, він розповів в інтерв'ю Gazeta.ua.
Чому взялися за справу Онопрієнка?
- Це вирішувало керівництво апеляційного суду. Вони мене знали, я в Житомирі живу все життя , тут всі один одного знають. І, враховуючи мій стаж роботи, за всіма параметрами підходив. Суддя сказав просто: "Є одна справа і треба взяти у ній участь". Ні прізвища, ні про справу нічого не говорив. А я не стежив за цими подіями, новини не дивився, тому нічого про Онопрієнка не чув. Через два тижні знову мене запитує: "Ти ознайомився зі справою?". Кажу, що ні. Вважав, що там тільки один том і роботи на півгодини-годину. А він каже: " Так треба вже почитати, подивитися". Я подивився, а там сто томів. Беру обвинувальний висновок у двох томах, там тільки по одній справі 30 епізодів розписані. 52 вбивства і з них 10 малолітній дітей. Подумав: "Важко мені доведеться. Справа серйозна". Але все - згоду дав і зворотного шляху немає.
Не хотіли відмовитися? Все-таки 10 маленьких дітей вбив.
- Трошки хотілося, але фактичних підстав для відмови не було. Навпаки, у мене вже професійний інтерес проявився. Я захотів познайомитися з Онопрієнко. Мені було важливо знати його позицію: визнає він все або йому навішали чогось чужого. Він щиро мене переконав: ніхто нічого не вішав, всі його. Навпаки навіть радий про це заявити.
Вам стало легше працювати?
- Звичайно. Я вже думав не над перевіркою доказів і епізодів. Взагалі, я у нього вже був шостим або п'ятим адвокатом. Онопрієнко ж давав свідчення по кожному епізоду і міліція з прокуратурою тільки встигали виїжджати і фіксувати нові злочини. А як же вони все це розкрили? Він сам розповів.
Для чого?
- Розумів, що покарання буде одне і те ж. Тому розповів про все, щоб знали і говорили про нього. Але думаю, що це не все. Він зізнався в тому, що довели на 100%.
Не хвилювалися перед першою зустріччю?
- Ні. Перші рази, як його приводили - сидів у наручниках. Потім їх знімали, але пізніше знову почали пристібати. Це і правильно, тому що мало чого можна було б від нього чекати. Це ж звір, з ним дуже небезпечно.
Як поводився?
- Був пригнічений. Я 2 години його розбалакував. Спочатку про себе розповів, хто я, звідки. Потім і він розповів, що чудив тут в Україні. Але злякався, що його знайдуть і втік до Європи. Казав постійно: "Там чудив, там чудив, там чудив". Коли побачив, що кінь не валявся - повернувся сюди і далі почав лупити. Ще 43 вбивства. У Європі він навряд когось вбивав, там так не виходило, як в Україні. Розумієте, які це роки були? Світла не було, телефонів теж. Особливо на околицях сіл. Він вбивав беззахисних людей.
Чому?
- Гроші потрібні були.
Що ж він у тих бідних людей брав?
- Постійно сподівався, що щось буде. Я у нього теж питав: "Що ж ти до багатих не вбивав?", а він відповів, що для початку тренувався на бідних.
Все одно дивно вбити цілу родину, взяти дріб'язок і піти.
- Розумієте, він перший раз убив - минулося, другий - теж пройшло. Чому далі не йти? Як казала одна постраждала, у якої він дочку вбив: "Вовк може наїстися і вже ситий, а цього нагодувати не можна".
А що шокувало вас з його розповідей?
- Взагалі я його справу читав як страшний детектив. Але найстрашніше було, як він розповідав, як дитину застрелив. Що вистрілив йому в голову, вона злетіла і тільки череп залишився. Жахливо було це слухати.
І не хотіли піти?
- Треба було справу до кінця довести. Це як лікар, якщо б у нього апендицит був, то що його покинули б хіба? Довелося оперувати і рятувати.
Шкодував хоч про щось?
- Він шкодував лише про одне, що його спіймали. Таке, щоб він засмутився через те, що когось убив - такого не було. Він дуже спокійно розповідав, як вбивав і у мене складалося враження, що йому це навіть приємно. Онопрієнко думав, як виплутатися з тієї ситуації, в яку потрапив. І я, як адвокат, йому давав таку надію. Що рано чи пізно він вийде. Повинен же був налагодити психологічний контакт. Казав: "Все в цьому світі не вічне, все змінюється. Он Югославія розвалилася, хто його знає, може таких як ти колись пошлють воювати." Не міг же я йому сказати: "Та ти сволота, як ти міг таке накоїти?" . Я не слідчий і не прокурор. Та й ті з ним теж по-хорошому були. Всім треба було встановити істину, постраждалі чекали на правосуддя. Для чого було грати? І без того люди емоційно все сприймали.
Він хотів вийти?
- Він мені такого не говорив. Це я йому таке вселив: "Ти кріпися, тебе не розстріляють, будеш жити. А там невідомо як буде".
Боявся розстрілу?
- Ну, а як же? Психологія яка у вбивць: "Ось я посиджу , а там далі може щось буде. Щось зміниться, аби не розстріляли". Думаю, через 25 років він подавав би прохання на умовно-дострокове звільнення. Онопрієнко постійно сподівався, що вийде. Подивіться його останнє інтерв'ю, де він говорить : "Я хочу померти. Навіщо жити так, як зараз? Ліпше не жити взагалі". Він спеціально так говорив, так сподівався, що йому хтось скаже : "Та ні, ви не поспішайте, он буде такий-то закон". Він намагався дізнатися , як же воно в майбутньому буде. Дуже хотів жити і вийти на свободу.
Ніколи не скаржився, що його б'ють у в'язниці? Були чутки, що його навіть самі засуджені хотіли вбити.
- Правильно, тому що це виходить за рамки нормального. Але я не чув від нього, щоб його били.
Його засудили до страти, але ви чомусь подали апеляцію?
- Я не знаю, хто це подав, але не я.
Що ви відчули, коли його не стало?
- Що вже нарешті про нього перестануть говорити. Він на це не заслуговує. Теж мені героя знайшли. Онопрієнко - злочинець і якого біса він ще ходить по світу .
Розкажіть про себе. Звідки ви, де навчалися?
- Я з Житомира . Закінчив тут школу, технікум, відслужив в армії в Новоград-Волинському в авіаційній частині. Після армії мені запропонували їхати на навчання в Єкатеринбург, у юридичний. Закінчив там судово-прокурорський факультет. Повернувся працювати у прокуратуру Житомира.
Перші справи пам'ятаєте?
- Так, це була кримінальна справа - вбивство. Жінка чоловіка вбила кухонним ножем. Звичайна битовуха. Пам'ятаю як мене лаяв прокурор, що я її не взяв під варту. А я її пожалів, вона хвора була, навіть додому не могла дійти. Потім її засудили і вона померла у в'язниці.
Чому вас відразу на кримінал потягнуло?
- Просто так зсклалося. Коли Союз розвалився - я пішов працювати адвокатом. Всякі люди з тих пір були. І злодії, і шахраї. Я не те що їх як людей захищав, а їх права та інтереси.
3 
1
Коментарі
9