"Звірі так не поступають, як чинять з нами к*цапи" – як чемпіонка світу служить у ЗСУ

Понад 38 тис. жінок служать у Збройних силах України. 7 тис. з них пішли в армію після початку повномасштабної війни.

Якщо ж враховувати кількість цивільних жінок, які працюють у ЗСУ, то загальна кількість їх в армії становить понад 50 тис. Таку цифру назвала наприкінці липня заступниця міністра оборони України Ганна Маляр.

Однією з тих, хто став до лав ЗСУ після 24 лютого, стала полтавка 45-річна Лілія Занько – чотириразова чемпіонка світу та Європи, і багаторазова чемпіонка України з армспорту. Нині вона служить в одному з полтавських батальйонів, які виконують завдання на Харківщині.

Кореспондентка Gazeta.ua поспілкувалася з Лілією неподалік від лінії зіткнення. Розпитала жінку про її зайняття спортом і службу в ЗСУ.

 

У мене з восьми років завжди були єдиноборства. Дзюдо, самбо, карате. Входила до збірної України з дзюдо в юнацькому складі. У 14 років виконала норматив майстра спорту з дзюдо.

Було таке, що мене образили (про причини запису на дзюдо. – Gazeta.ua). Соромно було йти до папи з мамою і жалитися, що мене хтось побив. Мій друг дитинства пішов на секцію по дзюдо. Попросилася з ним – спочатку подивитися. Так якось і закрутилося. Тренер не хотів брати спочатку. Каже: "А відіжмися від підлоги 20 разів". Ну, я віджалася. Після цього одразу взяв до себе в секцію. Через пів року хлопці боялися зі мною боротися. Мабуть, тому, що вони мені програвали. Було соромно. Їм.

У мене всі родичі за маминою і батьковою лініями були сильними – у руках і не тільки. Я завжди в спорті. Так сталося, що моє хобі переросло в роботу.

Я замислювалася над цим (щоб піти в армію ще на початку війни з РФ, 2014-го. – Gazeta.ua). Ми тоді з друзями допомагали речами, носили консервацію до собору в Полтаві. Зараз же пусковий момент такий був, що друзі з Харкова телефонують: "Кадировці зайшли і творять безчинства проти людей". А шо тут від Харкова до Полтави? Трохи проїхатися – і вони вже в мене в хаті. Подумала, мабуть, піду у військкомат – зі зброєю в руках якось спокійніше буде.

Я не маю військової спеціальності. Добре поводжуся зі зброєю, гарно стріляю – мене командир навіть похвалив. Також маю навички рукопашного бою. У військкоматі мене одразу зарахували в ЗСУ без жодних питань.

Не треба нічого доводити взагалі (чоловікам у ЗСУ. – Gazeta.ua). У батальйоні в нас усе нарівні з чоловіками.

Для мене немає нічого складного в армії. Найскладніше, мабуть, коли телефонують родичі й питають: "Як ти там?". І починають рюмсати. Кажу: "Якщо будете мені названівать зі сльозами, так взагалі лучше не дзвоніть". Сльози рідних – найскладніше.

Змушує плакати те, що гинуть мирні люди – діти, жінки. Це трагедія. Коли люди беззахисні. Діти взагалі лише почали жити і їх не стає... Плачу рідко. Але зараз, коли про це подумала, що орки пуляють направо-наліво й страждають діти, то це взагалі... Це варварство.

Ненависть треба контролювати. Бо якщо сильно ненавидиш, перетворюєшся на звіра. Хоча, звірі так не поступають, як чинять з нами кацапи. Я по-іншому не можу їх назвати.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Як ЗСУ обороняють Харківщину від окупантів: історії та фото воїнів

Колись гарний філософ сказав: "Коли ви показуєте свою агресію – ви програєте". Треба холоднокровно зважувати все. Мені це вдається в спорті. Там є спортивна злість. А тут повинна бути воєнна злість. Мені ця спортивна філософія завжди допомагає.

Хочу повернутися до своїх спортсменів (Лілія також викладачка з армреслінгу в Полтавській дитячо-спортивній юнацькій школі "Колос", тренерка з інваспорту. – Gazeta.ua). Мене досі комбат і комбриг відпускають на змагання. До речі, нещодавно був чемпіонат України. Я стала другою на дві руки – перше місце посіла моя спортсменка Руслана Кулик (чемпіонство світу з армспорту в категорії до 70 кг виборола у вересні 2017-го. – Gazeta.ua). Перші два номери відбирають на чемпіонат світу, який відбудеться в Туреччині в жовтні цього року.

Вони й зараз тренуються (підопічні. – Gazeta.ua) Відкрили нарешті спортзал в аграрній академії – вони ходять на тренування і готуються без мене. У мене ж є і колясочники – чоловіки на візках, які представлятимуть Україну на чемпіонаті світу. Вони знають свої недоліки і над цим працюють. Коли зал був закритий в академії, вони тренувалися в мене вдома під навісом. У мене там армрестлерський стіл, є тренажер, усе залізяччя – увесь потрібний інвентар. Організовували "дні боротьби" – мені скидали відео, як борються.

 

Приходили журналісти додому й питали в матері, чи спортсмени не заважають. Вона сказала: "Коли з ними спілкуюся, почуваюся молодшою. Вони смішні, гуморні, забавні". Моїй мамі ось буде в листопаді 70 років.

Який може бути в солдата відпочинок? Сон! Якусь кіношку скачати з інтернету й подивитись... Коли були в часті, грали у волейбол і футбол – там були умови. Тут таких умов немає, але ми щось придумуємо.

Я відмовляюся боротися (коли чоловіки хочуть спробувати свої сили проти досвідченої спортсменки. – Gazeta.ua). Мені треба все доводити за армрестлерським столом, а не задовольняти чоловічі амбіції. До речі, якщо я програю – із честю виходжу із цього, тому що чоловік від природи сильніший за жінку. А деяких чоловіків програш сильно зачіпає. Від цього, буває, дуріють. Впадають у депресняк. У мене був такий момент у житті, коли чоловік настільки засмутився від програшу, що купив пляшку горілки, випив увечері та впав у жахливу депресію. Тож тепер, коли мені кажуть: "Я хочу себе провірить", відповідаю: "Я не хочу себе провірять".

Немає тут таких умов, щоб ми могли зараз щось робити (про організацію тренувань для побратимів. – Gazeta.ua). У частині у нас був армрестлерський стіл. А зараз у нас обідній стіл з піддонів складений. А на піддонах незручно, можна травмувати руки. А нам руки зараз потрібні. Щоб захистити рідну землю.

×