"Воювати доведеться ще кілька років", – командирка "Госпітальєрів" Яна Зінкевич

Зазвичай потрапити дуже легко. Наприклад, можна написати нам або у фейсбуці, або в телеграмі, чи на імейл ([email protected]) про намір долучитися. Тоді ми збираємо групу людей – і відправляємо їх на вишкіл, на пільгові місця - щоб люди пройшли мінімальне навчання для роботи на фронті. І після цього тих, хто пройшов його успішно, ми долучаємо до підрозділу і вони починають їздити на ротації.

"Госпітальєри" напряму не підпорядковуються нікому, але ми координуємось із ЗСУ, Службою безпеки України, Силами спеціальних операцій і долучаємося на фронті до порятунку поранених. У нас немає бронювання. Тобто, ми так і залишаємось повністю добровольчим підрозділом. У зв'язку з цим маємо проблему: частину наших бійців мобілізовують, тому доводиться постійно поповнювати наш склад новими людьми. Але зараз у нас така ситуація, що багато бійців – молодші за 25 років. Тому вони мобілізації не підлягають.

 

У нас значна кількість людей уже служить (таких серед нас – мабуть, близько 500). Частина знаходиться в тилу, працює на тилових роботах, їх поки що не мобілізували. І решта активно долучається до роботи в батальйоні. Звісно, у нас є внутрішні посвідчення, довідки. Вони надаються військкоматам. І деякі військкомати (територіальні центри комплектування та соціальної підтримки, – Gazeta.ua) це влаштовує, тож наші бійці можуть продовжувати працювати в "Госпітальєрах".

Майже завжди.

Ні, щоб вступити в "Госпітальєри" не обов'язково мати медичну освіту. Тобто, у нас частина персоналу – це медики, але більшість – це парамедики, яких ми навчили або ж вони вже пройшли навчання в інших структурах і мають навики надання медичної допомоги на полі бою.

Зазвичай близько 50 екіпажів у середньому ми тримаємо активними (кожен – по чотири людини). Але одночасно на фронті застосовуються 16-20 екіпажів, які між собою ротуються.

Кожних 15 днів…

Так. Є і студенти. Тобто, на великий термін вони не можуть їздити.

У нас близько 300 автомобілів - це реанімобілі, кейсеваки, пікапи або джипи. І, відповідно, машини обслуговування: катафалки, вантажівки, машини-холодильники, які перевозять продукти.

Треба розуміти, що медики – це одна з пріоритетних цілий для росіян. Тому наші автомобілі ніяк непомарковані, вони не відрізняються від інших військових машин, хіба – лише номерами.

Дуже великим викликом зараз є FPV, тому що у період АТО/ООС такого не було, а зараз наші екіпажі фактично переслідують FPV-дрони. І через це ми маємо і втрати, і поранених. Загалом, у нас 26 загиблих, четверо зниклих безвісти. Семеро були в полоні, а двоє – "Дрім" і "Бізон" – й досі там залишаються. У нас – близько 200 поранених.

Інколи вдається отримати трішки інформації. Бо звільняють деяких бійців, які перебували, наприклад, в одній тюрмі з нашими "госпітальєрами". І вони передають вісточки, як справи у наших. Але, на жаль, наших не включають в список на обмін. З них змогли обміняти поки лише п'ятьох людей.

Для мене це незрозуміло. Певно, тому що в нас – невизначений статус. Тобто ми не військові, але й не цивільні водночас, хоча наші люди – в полоні.

Так. Це люди, які загинули як безпосередньо на фронті, так і вже в тилу – від захворювань. Варто розуміти, що стресогенні фактори, які часто є на війні, не покращують здоров'я і тому в багатьох наших бійців – онкологія. Частина людей мала й інші захворювання. Ще двоє вкоротили собі віку.

Кожна втрата ранить моє серце і забирає частинку душі з собою. Всі втрати – надзвичайно важкі для нас. Але наш батальйон – це родина, тому ми підтримуємо одне одного. Разом нам вдається переживати ці втрати і ми продовжуємо далі свого роботу на благо країни.

Друг "Бембі" їхав з Іриною "Чекою" в одному транспорті. Коли вони підірвалися на протитанковій міні, Івана викинуло з автомобіля. І це дуже допомогло, тому що автомобіль почав горіти. Другу "Бембі" вдалося десь за кілька годин доповзти до найближчих позицій військових, де йому вже й надавали допомогу. В нього були сильно пошкоджені обидві ноги. І зараз він не ходить. Тобто або лежить, або ж пересувається на кріслі колісному. І, на жаль, цей період у нього – надовго. Думаю, це триватиме близько року.

 

Треба розуміти, що я не такий і великий період була безпосередньо на фронті. Спершу брала особисту участь, а потім створила підрозділ – і на мене більше лягла функція керування, координації. Тобто, фактично вивозила поранених я десь протягом першого року (впродовж 2014-2015 років, – Gazeta.ua).

Ми рятуємо всіх. І ворогів – у тому числі, бо це обмінний фонд, завдяки якому можна буде звільнити наших людей. Тому ми надаємо допомогу в повній мірі і стараємося бути гуманними.

Мабуть, складним для мене був випадок при евакуації одного з бійців, коли було зрозуміло, що він не доїде до лікарні. І тоді він попросив мене провести процедуру хрещення перед смертю (медики мають право таке робити, бо це підтримують священнослужителі). І от мені довелося звичайним натрій хлором охрестити людину.

Усі вони зі мною спілкуються як із керівником, але більше – як із депутатом. На нас напряму бригади роблять запити щодо надання їм екіпажу. Далі ми проговорюємо нюанси, і після цього надаємо екіпаж уже безпосередньо військовій частині.

Ні, ми не отримаємо ніякої допомоги від держави. Все, що ми маємо, – це винятково завдяки благодійникам і меценатам.

Ну, аби не заважали - я б так сказала. Тому що були роки, коли нашій діяльності на передовій перешкоджали, бо ми цивільні люди в їхньому секторі відповідальності, а отже - не всі від цього в захваті. Але зараз вже всі звикли і в принципі ніяких викликів немає.

Зміни необхідні, тому що зараз бажаючих вступити до війська – надзвичайно мало. Нам треба збільшити мотиваційну частину, забезпечити якісні та вчасні ротації, а також – можливість відпусток. Тому що дуже багато людей відмовляються йти до війська саме через те, що вони бояться цілодобово і цілорічно знаходитись на передовій. Тому дуже важливо, наприклад, через шість-дев'ять місяців проводити ротацію, щоб люди могли і відпочити, і встигнути з'їздити додому.

На жаль, коли приймався закон про мобілізацію, вся частина про демобілізацію була виключена за ініціативи "слуг". І зараз я розумію, що всі ці обіцянки стосовно того, що закон буде розробляться і його скоро ухвалять, – це нісенітниця! Тому що я бачу, що відбувається зсередини: ніякого бажання робити демобілізацію у них зараз немає. Я ж підтримую демобілізацію через 24 місяці. Якщо це не буде реальним, то хоча би через 36 місяців.

Думаю, що так. У нас є шанси залучати миротворців, але поки що ми не сильно "сяємо" на міжнародній арені – через прогалини в призначенні якісних кадрів і через постійну зміну кадрів у вищих ешелонах влади. І тому поки що мені це хоч і здається реальним, але уже малоймовірним.

Позитивно, бо це – розвиток. Нам треба розуміти, що велика частина тих людей, які побували на війні - уже не розуміють, як повертатимуться до цивільного життя. Бо коли ти воюєш і зосереджуєшся на тому, щоб знищувати ворога, то важко уявляєш, що займатимешся чимось іншим. Для них якраз варіант із ВПК був би дуже хорошою ситуацією.

Насправді, одне іншому не заважає. Нам треба робити і крок для реінтеграції ветеранів, і одночасно – для адаптації цивільного суспільства до повернення ветеранів. Тому що люди з війни повертаються дуже часто геть інакшими, і для них потрібно знайти нову мету в житті.

Навіть на період ООС у нашій країні вже був понад мільйон ветеранів. Звісно, це ветерани різних воєн, у тому числі – й Другої світової війни, але "атовців" серед них було, певно, близько 500 тисяч. Зараз у нас тільки чинних військових – до мільйона. Такі цифри ніхто не озвучує, але їх можна приблизно собі уявити. Після виїзду великої кількості біженців це, можна сказати, 20-30-та частина всього населення. Тобто ти йдеш вулицею і, цілком імовірно, зустрічаєш 10, 20, 30 ветеранів за день, хоча можеш цього навіть і не зрозуміти.

Я вважаю, що ми робимо замало, тому що важливо приділяти увагу кожному ветерану. Зараз є непогані ініціативи від Міністерства ветеранів. Наприклад, "Помічник ветерана". І це непогані ідеї, і було б чудово, якби нам вдалося їх реалізувати.

Думаю, мабуть, через страх і нерозуміння. Такі люди перебувають у тилу, вони далекі від війни й не розуміють, що це таке. А отже, вони не усвідомлюють, що кожен ветеран – це людина, яку треба поважати, шанувати, цінувати, тому що саме ця людина боролася за кожного з нас на передовій.

 

Треба розуміти, що ветерана дуже легко відрізнити від інших людей, тому що це специфічні манери, специфічна поведінка, специфічний зовнішній вигляд. Тобто дуже мало ветеранів, які повертаються в цивільне життя і мають абсолютно такий же вигляд, як цивільні люди. Навіть та ж борода – за нею можна впізнати, що це – дуже ймовірно! – ветеран, тому що так, у принципі, комфортніше на війні. І ті, хто дозволяє піднімати руку і бити ветеранів, – це просто жахливо. І я не вірю, що вони не розуміли, що то ветеран.

У першій роки війни мені було надзвичайно складно спілкуватися з цивільними – що з чоловіками, що з жінками. Тому що не було спільних тем, ідей. І так само зараз, мій чоловік – військовий, мій вітчим – військовий, мій свекор – військовий. Хоча по роботі я вже звикла, що навколо мене – дуже багато цивільних, тому що на всю Раду було лише вісім ветеранів, і один із них – Кива, який теж ветеран. На жаль (у грудні 2023 року Служби безпеки України здійснила спецоперацією з ліквідація колишнього народного депутата України Іллі Киви. Його вбили за допомогою стрілецької зброї у Московській області, – Gazeta.ua).

Війна мене змінила в ліпший вік: я отримала нові навики, знання, стала морально сильнішою та витривалішою людиною.

Я почала активно долучатись і до рівненського, і до київського майданів, ще починаючи з 2013 року. Оскільки в Рівному усім процесом керував координатор "Правого сектору" Сашко Білий, то як старий УНСОвець він одразу пояснював, що дуже скоро росія нападе. Тож із січня 2014 року нас активно готували: були й стрибки з парашутом, й риття окопів, і орієнтування, й здобуття різних навиків, які нам потім знадобилися на війні. І тому, коли тільки почалася анексія Криму, а після – напад на Донецьку та Луганську області - в першій же групі з 60 осіб із Рівного я вирушила на фронт. Моя активна участь у бойових діях почалася з 3 квітня 2014 року.

Мабуть, – не боятися бути лідером, не боятися бути тією людиною, на яку будуть опиратися інші. Якби я знала наперед, що у мене все вийде, то мені було би, звісно, набагато легше. Тому що коли я пішла на фронт, переді мною було дуже багато викликів. По-перше, жінок на фронті майже не було – фактично одиниці. Зокрема в нашому підрозділі – лише декілька (і вони здебільшого обіймали якісь тилові посади). І потім мені довелося просто виборювати повагу до себе, тому що бути командиром на війні у 18 років – це надзвичайно складно.

Зараз, звісно, легше, тому що дуже багато людей уже мене знають, дуже багато мені довіряє і повага з'являється сама особою. Тому з новими "госпітальєрами", які приходять до нашого підрозділу - значно легше працювати, бо вони вже щось чули, щось знають. У 2014 за кожну людину мені доводилося боротися.

Мабуть, так. Принаймні я його пам'ятаю ще починаючи з 2015 року.

Загалом, я вирішила йти в політику через те, що Зеленський став президентом. Тобто для мене це було настільки моральним шоком і аутом, що десь півдоби я просто просиділа мовчки, ні з ким не розмовляла. Серед моїх побратимів і посестер хтось або пішов пити (алкоголь, – Gazeta.ua), або ж закрився вдома. Тобто, всі були в повному шоці. І от, під кінець дня я зрозуміла для себе, що моїм рішення буде йти в політику – для того, щоб запобігати тим негативним речам, які можуть відбутися. І запобігти реваншу проросійських сил.

На жаль, оскільки влада в нас уся стала прихильниками однієї партії, за яку проголосували 73%, було одразу зрозуміло, що рано чи пізно реванш буде. І тому ми готувалися до війни максимально активно: з квітня 2021 року, коли російські війська почали зосереджуватися на нашому кордоні, я почала готувати свій батальйон, закуповувати майно, амуніцію, медицину. Було зрозуміло, що от-от почнеться масштабне вторгнення. Так, на жаль, і відбулося. І я розумію, що дуже ймовірно, якби якась інша людина була на посаді президента, якби у нас верхівка влади була іншою, то цього реваншу не відбулося би.

Вірю, що шанси були, тому що ми дуже програвали в міжнародній політиці, а тому отримали недостатньо підтримки.

Якщо говорити реалістично, то я впевнена, що ще декілька років нам доведеться воювати. Можливо – десь до 10 років. Тому що перед нами багато викликів і їх неможливо буде швидко подолати. Так само в 2014 році я була впевнена, що війна триватиме не менше 10 років. Водночас ми розуміємо, що ми робитимемо після Перемоги: я планую створювати реабілітаційний центр. І тому вже зараз велика кількість наших людей вступає на реабілітологів, на якісь суміжні професії, – для того, щоб у подальшому могти працювати з пораненими й постраждалими від агресії російської федерації.

Хотілося б вірити. Я б не сказала, що я сильно на це сподіваюсь, але такі шанси є.

Думаю, в короткій перспективі – ні.

Мабуть, скоріше, це буде з розпадом Росії.