"Важливо робити те, що любиш. І любити те, що робиш" - Місько Барбара

Місько Барбара помер 11 жовтня у Харкові на 50-му році. Він був фронтменом гурту "Мертвий Півень". Публікуємо інтерв'ю музиканта, що вийшло в журналі "Країна" у квітні 2020 року:

Блазень – це той, хто міг казати правду королівській родині. Ну ок. Буду блазнем. Хоча мені ця роль не подобається.

Намагався писати поезію. Але є люди, які роблять це краще за мене. Вирішив, не варто псувати папір.

Часом "пре". Це коли щось іде так добре, що не зупиняється. На одному фестивалі в Німеччині "Мертвий півень" виступав з Юрком Андруховичем. Поперло так, що грали 6 годин. Потім нам казали, що це була найкраща подія фестивалю.

Є етапи в житті, які повинні закінчуватися. "Мертвий півень" – завершений. Не буду до нього повертатися.

Я настільки львівський львів'янин, що в мене все наплутано. Були в роду й українці, й італійці, і німці.

 

У Польщі нас кликали на екскурсію в колишній концтабір Майданек. Я впирався, не хотів. І не поїхав. Потім дізнався, що під час Другої світової війни там помер мій прадід Семен Козак. Працював бляхарем. Гестапо арештувало, бо переховував у своїй майстерні єврейську родину.

Перша версія походження мого прізвища – барбарами козаки називали батоги, в які вплітали шипи троянд. Ними лупцювали за провини. Вважалося жорстоким покаранням. Друга – в село, де жили мої предки, приїхав італійський купець ді Барбара. Йому так сподобалися наші жінки, що потім пів села стали Барбарами. Ця друга версія мені до вподоби.

На нашій вулиці стояла колонка, з якої качали воду. Поряд були червоні від товченої цегли поля, де ми грали в футбол. Все належало нам.

Був період, коли жив між Львовом, Києвом і Харковом. Подобалося, що вони різні. Львів повільніший та інтимніший. Те, що в Києві чи Харкові можна вирішити за 5 хвилин, у Львові – за три кави та дві склянки коньяку.

2001-го Сергій Жадан написав для "Арабесків" п'єсу-вертеп "Мері Крістмас, Джізус Крайст!" Спеціально для мене – роль Ірода. Так і вказав у коментарях: "Ірод, стрьомний чувак". Таким я і був. Репетирували у Львові, прем'єра там відбулася. А потім я сів у бусик із трупою і поїхав до Харкова. Це був мій найбожевільніший і найпрекрасніший вчинок.

Гра в театрі – важка фізична праця. У "Мері Крістмас" режисерка хотіла, щоб ми виглядали покрученими. Для цього одягали на ноги пуанти.

Якось узимку батьки забули мене забрати із садка. Було страшно від самотності.

Малим ляпнув, що хочу померти на сцені. Зараз не хочу помирати взагалі. Хочу співати й грати в театрі вічно.

Я греко-католик. Релігія присутня в моєму житті. Але не так, як хотіли би батьки.

За мною закріпився образ "странного чувака", фріка. Але всі актори такі. У часи Шекспіра їх ховали за межами цвинтарів, як самогубців. Вважали, вони не мають душі, бо можуть перевтілюватися в інших.

Важливо робити те, що любиш. І любити те, що робиш.

I am who I am. Я мушу бути, я хочу бути. Тут і тепер.

Не хочу, щоб мою свідомість оцифрували й загрузили в інтернет. Я прив'язаний до свого тіла. Хоч не все в ньому подобається. Зараз от міняю зуби. На сцені це важливо.

Не варто очікувати від співаків чи акторів універсальних порад.

Ця дивна, фантастична країна міцно тримає мене. Знаю її різною. Інакша у Львові, в Києві, в Донецьку, в Одесі. Це великий плюс, якого ми не розуміємо. Бути настільки різнокольоровими, різнобарвними кайфово.

Не впевнений, що навчився бути дорослим. Що вже тоді казати про цілу країну.

Нема гірших чи кращих народів. У змаганнях на "все пропало" поляки намагаються обійти українців. Клянуть владу, плачуться, нарікають на долю.

От чому, чому система примушує всіх прокидатися рано? Люблю добре виспатися.

У школі був піонером-комсомольцем. Але хіба я знав, що то таке? Казали надівати червону шматку на шию – надівав. Але перший здав той білет: "Заберіть від мене ето."

Пішов із хати у 18. Мені було не важливо, куди. Вважав себе артистом. Це не вкладалося у схему: о 9:00 – на роботу, о 18:00 – додому, вечеря і спати. А наступного ранку о 9:00 – знову на роботу.

Хіба я класичний рок-н-рольник? От Оззі Осборн – так. Яким дивом він досі живий у свої 70 із гаком? Заповів тіло Британській медичній академії. Щоб дослідили – як можна протягнути так багато після того, як стільки бухав і приймав. Порівняно з ним я – блазень.

Я – інтроверт, який намагається здаватися екстравертом.

Брехня – найбільше зло. Ця категорія для мене абсолютна. Хоч матері брехав, що не курю. Це було важко приховати, бо від мене смерділо цигарками.

Завжди дружив зі старшими. Найближчий друг Юрко Покальчук був ровесником мого батька. То про який конфлікт поколінь ми говоримо? Конфлікт батьків і дітей – трохи інша річ.

Мати щоразу відвідує мої концерти у Львові. Нічого не каже, але знімає на відео. Батько приходить рідше.

Я закоханий. Мені добре. І хай так буде.

Світлана – моторчик у моєму житті. Витягла мене з багатьох дурнуватих чорнух.

Не люблю слова "сваритися". Зі Світланою сперечаємося, дискутуємо. Може, збоку здається сваркою. Але я знаю, що це не так.

Стосунки із сином Світлани склалися добре. Але не одразу. Ніколи не ставив собі питання, хто він мені. Син чи друг? Він – мій. Моя людина. Невід'ємна частина нашої сім'ї.

Мене чомусь вважають снобом. Але я точно не такий.

Дружба – це можливість сісти в потяг зі Львова до Києва, приїхати о п'ятій ранку до нього додому, на Русанівку. Сказати: "Юрку, мені треба пару днів тиші". Він нічого не питає, каже лиш: "Ти знаєш, де постіль. Постелиш собі".

Я страшно ревнивий. Можу Світлану до стовпа з лампочкою приревнувати. Це не допомагає і не шкодить. Це натуральна річ, вона просто є. Хоча розумію всю її безсенсовість.

Уперше закохався в однокласницю. Вона мені снилася. Що воно було, для чого? Не розумію. Можливо, це збіглося з першими полюціями.

Я ніфіга не заощадливий. Гроші мене не люблять.

 

До критики ставлюся байдуже. Хоч важко не звертати уваги, коли твою працю оцінюють погано. Хочеться в пику дати.

Культури немає. Є естрада. Намагаюся слухати, але нічого цікавого для себе не знаходжу. Що я можу говорити, коли оголошують концерт Ірини Білик. У Львові. Додатковий.

Ніколи не кажу ніколи. Бо не знаю, що може прийти в мою голову. Колись говорив, що не гратиму Ромео. Зараз в "Арабесках" у п'єсі "Ромео. Джульєтта. Класична комедія" маю роль актора, який грає Ромео. Те саме з Гамлетом. Готуємо постановку.

Наша зі Світланою квартира – бункер. Мені там затишно й комфортно.

Досі пам'ятаю запах книжок у матері на роботі.

Боюся категоричних висловлювань. Завжди можна помилитися.

Був на площі жовтневої революції в Києві під час революції на граніті. Голодував, але недовго, бо мав проблеми зі здоров'ям. На кожну наступну революцію теж їздив. Буде ще одна – піду.

Люблю дивитися концерти The Rolling Stones. Думаю, вони не планували постаріти. От і я не планую.

Не знаю, що таке інтуїція. Інакше не вліз би в музику та театр.

За мільйон доларів не вбив би. Хоча розумію, що вбивати на війні, захищаючи батьківщину чи сім'ю, – священний обов'язок. Боже, яка це дурацька совєтська формула – "священний обов'язок".

Люблю короткі речення. Менше слів, більше діла.

Часом веду діалоги з Богом. І в цей момент я тверезий.

Хочу стати першою людиною, яка заспіває на Марсі. Але не хотів би бути першою людиною, яка там помре.

У англійців немає слова "смачного". Вживають французьке bon appеtіt. Тому що в них немає своєї кухні. А те, що є, – несмачне.

Нью-Йорк, Берлін, Тель-Авів – міста, в які хочу повертатися. Перші два – Вавилон. Останнє – феномен.

Найбільша зрада – коли відмовляєшся від себе.

"Наше суспільство не готове до легалізації марихуани…" А до президента Зеленського воно, холєра ясна, готове?!

×