На околицях Авдіївки, розглядаючи привезений волонтерами тепловізор, комбат 16-го окремого мотопіхотного батальйону з позивним "Док" не стримує радості, коли отримує в подарунок ще й партію розкладних тактичних ножів.
"Саме те що треба, хай но нам тільки попадеться сепар!".
Зізнається, що хлопці на передовій в захваті від роботи снайперів, яким волонтери нещодавно підігнали нові дальноміри. Самі снайпери не люблять розповідати про свої ратні будні, але про них тут кажуть - якби ставили зарубки, вже мабуть приклад спиляли б на нуль. Але для повноцінної роботи дуже потребують тепловізійний приціл, хоча б один на декілька снайперських пар.
"По суті з початку війни на Сході в плані забезпечення армії нічого не змінилось, все далі тримається на волонтерах - констатує голова волонтерської організації "Допоможи Фронту" Богдан Масляк, – Так, держава змогла ліквідувати дефіцит касок, бронежилетів та форми, але бюрократичний апарат нікуди не щез. Наприклад замовивши деталі для ремонту техніки бійцям доводиться чекати по 3 місяці. Таке враження, що там наверху сподіваються, що якось воно буде – ви собі там воюйте, а ми вас морально підтримаємо!"
Побачивши волонтерський бус до нас підходить дідусь у затертій шкіряній куртці. Питає чи не знайдеться для нього чогось поїсти, а отримавши продукти та сітку картоплі не перестає щиро дякувати. Через якийсь час з таким же проханням звертається хлопчик років 10-ти.
Індустріальний проспект, де половина будинків з вибоїнами від куль та вибитими шибками справляє гнітюче враження. Незважаючи на глухі гупання артилерії десь за містом, в Авдіївці продовжує працювати коксо-хімічний завод, дим з труб якого піднімається на сотні метрів в небо.
Дорогою назад проїжджаємо блокпост розташований під зруйнованим залізничним мостом біля Новобахмутівки. На розвалинах сидить молодий кулеметчик. До окупованого Донецька звідси рукою подати.
Авдіївка, шахта Бутовка і село Зайцеве залишаються одними з найгарячіших точок в АТО. Військові зазначають, що в самому Зайцеве все настільки серйозно, що не пропускають навіть волонтерів.
"Нещодавно тільки протягом доби на село впало близько 100 мінометних мін, - розповідають бійці, - Наш броньований Хаммер підкидало як консервну банку".
До цих труднощів, за словами бійців, додаються ще природні умови – з початку потепління на Донбасі багато грунтових доріг перетворилися на місиво з болота, в якому грузнуть навіть вантажівки. Тоді їх доводиться витягувати з допомогою бронетехніки на гусеницях.
Зупинившись на автозаправці в Новоайдарі на Луганщині звертаємо увагу на покинутий будинок з написом на воротах "Продається". В сусідній двір похитуючись заходить випивший чоловік. Згодом, до нього приєднуються троє його товаришів по пляшці.
"Схоже в них там сходняк. Заберіть їх з собою, окопи рити", - каже нам продавчиня заправки.
У Слов'янську місцевій родині передаєм пакунки з іграшками та одягом для дитячих будинків. Радо зустріли та настояли на тому, щоб ми залишилися на обід. В родині два сини - військові української армії. Мати Тетяна Семенівна разом з чоловіком, коли розпочалися військові дії, врятувала першого пораненого українського військового. Ризикуючи життям вони викрали з лікарні та вивезли за межі міста пілота гелікоптера, якого сепаратисти збили поблизу Слов'янська. Сьогодні по місту їздять на машині з українським прапором.
"Не боїтеся?"- Питають їх сусіди. "Ми на своїй землі, чого нам боятися. Тут Україна" - відповідають.
"Ось такі патріоти живуть на Донеччині. Це вам не у Львові "Рошен" фарбою поливати та кричати "Слава Україні", - констатує Богдан Масляк.
Приїхавши на позиції наших військових біля Новотошківки нас біжить зустрічати Сепар - чорний пес, який тут улюбленець у солдатів. "Ми ще як на минулій позиції стояли він сам до нас прибився, то й з того часу живе з нами", - кажуть бійці.
Посеред землянок в лісосмузі, схожих на повстанські криївки димить польова кухня. Запах щойно звареної каші, мабуть, чути і на позиціях сепаратистів в полі, до яких не більше 300 метрів.
"Їх добре видно на світанку, коли сходить сонце. Ми вже знаємо коли міняється сторожа на їхніх постах, вивчили графік. Нещодавно на позиції сепаратистів зайшов цілий батальйон кількістю близько 500 штиків. Але наразі вогню по нам не відкривають. З 8 січня як ми тут стоїмо не було жодної диверсійної групи. Можливо не лізуть тому що наша ділянка фронту добре укріплена", - припускає командир роти, капітан Степан Буняк.
Каже освоюватись на новому місці було непросто. Наприклад, розбудовуючи командний пункт хлопці працювали по коліна в воді. Але за декілька днів вдалося облаштувати навіть лазню і пральню, а в бліндажах встановили буржуйки тож якщо напалити тут навіть гаряче.
Водночас, запитуємо військових, як у них складаються стосунки з місцевими.
"Люди як люди, але ментальність зовсім інша, - каже один з бійців, – Тільки подивитися на їхні господарства, біля скількох будинків паркан завалений. Це ж не через війну він завалився. А в них тільки совок в голові – власть їм постійно щось "должна". Хоча земля тут хороша, тільки працювати і працювати. Ну, але якщо вже на території України жити залишились значить не все так погано, якісь плани на життя тут вони будують".
2 
79692
Коментарі
1