Мати залишила на вокзалі Івана Желтякова та його брата

 

83-річний Іван Желтяков із Зорівки Золотоніського району Черкащини під час Голодомору 1932–1933 років потрапив до притулку.

— Ми були з села Ржавчик Первомайського району Харківщини. У селі голод страшний був. А нас у батьків троє — сестра Катерина, я і брат Альоша. Катерина дужча була, бо вже робила, їй 16 год було. А ми з братом від голоду вже аж попухли. То мати нас з Альошею вивезла на вокзал у Харкові й покинула там. Надіялася, що підберуть. Якраз тоді в Харкові притулки почали організовувать і собірать на вулицях дітей, щоб не голодали. Мати з Катрею і батьком поїхала в Росію до тітки, там голоду не було, — Іван Кузьмович зустрічає на порозі, пригладжує рукою волосся.

На значних залізничних станціях голодних дітей періодично збирали і віддавали в дитячі будинки Полтави, Кременчука, Харкова.

— Ми з братом ждали до вечора, гукали: "Мамо, мамо", а вона так і не прийшла. Узялися за руки і пішли їсти просить. Ходили по вокзалу, базару. Зайшли в магазин, а там очередь за хлібом, по талонах дають. Біля продавця була решотка, за якою порізаний хліб лежав. У мене рука тоненька, то я хотів крізь решотку хлібця витягти. А продавець як побачить, як замахнеться на мене ножем — я в крик. Люди побачили та давай його лаять. Один чоловік пожалів нас і купив хліба й оселедця.

На базарі братів підібрала міліція і відвезла до бараків.

— То були невеликі дерев'яні хати над річкою. У бараках стояли низькі дерев'яні столи, стільці та кроваті. Нас помили, постригли й переділи в усе нове. Годували гарно — каші давали, супи, хліба було вдосталь.

Через 10 днів Іван від виснаження осліп і його відвезли до лікарні. Через два місяці поїхав в Мехедівку Драбівського району Черкащини.

— Нас по хатах порозселяли, — згадує Іван Кузьмович. — Тільки я там недовго пробув, бо знову з глазами плохо стало.

Потрапив у Драбівську райлікарню, а потім — у дитячий будинок у райцентрі при колгоспі "Більшовик". Старший брат Олексій залишився жити в людей.

У дитбудинку Івана назвали Невідомим. А коли оформлював метрику, отримав прізвище Желтяков, а по батькові — Кузьмович, бо імені батька хлопець не пам'ятав.

— Там усім такі прізвища дивні давали, та ще й російські: Сопляков, Кисляков, а я був жовтенький, то мене й назвали Желтяковим, — розказує Іван Кузьмович.

Такі дитячі притулки при колгоспах із 1933 року існували в багатьох селах.

220 000

СТІЛЬКИ селян заарештували за перші півтора місяця дії директиви Сталіна 1933 року. Нею селянам заборонили виїжджати за межі території УСРР і Кубані за хлібом в інші місцевості. Людям не продають квитки на залізничний і водний транспорт. Шляхи блокують підрозділи Державного політичного управління. Тих, хто встиг виїхати, заарештовують і силою повертають назад у голодні села.

Що їли під час голоду

Картоплю, яку залишили не викопаною в ґрунті. Вона була мерзла і гнила. Калачики, лободу, лопухи. Незрілі ягоди. Листя барбарису, кору з фруктових дерев, цвіт акації, паслін, щавель. Качани з кукурудзи — товкли і пекли оладки. Очерет, рогіз, листя з вишень, молочай, гички з буряків, стебла будяків, кропиву, спориш, кульбабу. Висівки, гриби, молоді шишки сосни, жолуді — з  них робили борошно і готували млинці.

Їжаків, щурів, горобців, собак, котів, вошей, яйця горобців, молюсків, ящірок, жаб, ворон, граків, пуголовків, шкіру тварин, мертвих коней, зайців, черв'яків, змій. Пташенят шукали у гніздах. Ловили, готували та їли просто в полі, у село не несли, щоб не відібрали активісти.

×