Як подружжя з Авдіївки виживало під "Градами" і бомбами: спецпроєкт "Близько до нуля"

Ірина Дрозач народилася та виросла в Авдіївці. На місцевому коксохімічному заводі почала працювати з 15 років. Потім був "Горловськхімбуд", де вона стала бригадиром.

У 23 роки дівчині запропонували вступити до КПРС. Відмовилась. Начальству це рішення не сподобалося, тож з підприємства Ірину "пішли" "за власним бажанням".

Дівчина повернулась до Авдіївки, на той самий, рідний "коксохім". У рідному місті Ірина з чоловіком пережили початок російської агресії у 2014-му та там же зустріли повномасштабну війну.

Публікуємо їхню історію.

СТРІЛЯЛИ З УСІХ БОКІВ

- Начальник наполягав, щоб я йшла на оператора, казав: "Сидітимеш у теплі й чистоті, до пенсії". Але я відмовилася. Працювала за різними робітничими спеціальностями, за третім та четвертим розрядом, на нічні зміни ходила, багатьох людей вивчила. У бригаді я була найстарша.

2014-й рік докорінно змінив життя Ірини та її чоловіка Віктора.

– 5 травня 2014 року мені потрібно було виходити на роботу з відпустки, - згадує Ірина Данилівна. – Ми жили в старій частині Авдіївки у приватному будинку по вулиці Дружби. Чую – летить. А що - не зрозуміло. Вибухи, посипалися уламки. Не знала, що робити, такий жах… Все летить, вибухає. З усіх боків обстрілюється. Світло пропало. Коли повернувся чоловік, то побігли до підвалу. Простінки там були в півцегли, але іншого виходу не було. Просиділи там із сусідами три доби. Домовилися: якщо щось трапиться, то один одного відкопуватимемо.

Незважаючи на обстріли Авдіївський коксохім продовжував працювати. Ірина згадує, як працювала під бомбардуваннями.

 

Перший коксовий цех заводу функціонував повністю. У другому - працювали дві печі. Вугілля співробітники заводу розвантажували під обстрілами.

- Людей з міста тоді виїжджало багато, - згадує Ірина. - Залишилися найстійкіші. Про тих, хто не виїхав - почали говорити, що вони, мовляв, чекають на "русский мир". Все зовсім не так. У нас тоді було одне прагнення – зберегти місто та підприємство, яке нас годувало. Ми всі працювали. Більше року були без світла, півтора роки без води та газу. Якщо був сильний обстріл, нам дозволяли залишатися вдома. Чоловік вмовляв не ходити на роботу. Але я не могла. Знала, що сидить дівчинка на зміні, мені її треба змінити, бо їй теж треба додому - у неї діти.

У 2016-му році, коли не стало масових обстрілів, на заводі почали відбудовувати зруйноване.

- Ми почали потроху забувати про небезпеку і от наприкінці січня шістнадцятого року завод обстріляли із Градів, - розповідає Ірина. - Я була на зміні, стежила за приладами на щитку. Вибух, а у мене 1200 тиск на газопроводі - два величезні двигуни, які перекачують газ! Падає ще один снаряд, вискакують вікна та двері. Хрестоподібно з того боку, де викочують вагони, падають ще три снаряди.

Сховатися не було куди. Все гуде, пил, кіптява, шихта летить. Потихеньку пробралася у більш захищене місце між ящиками та димососами, яке ми самі з дівчатками зробили, щоб ховатися. Сіла навпочіпки і читаю "Отче наш". Потім тиша. Перша думка: А димососи працюють? Чую, гудять. І мене люди кличуть – озвалася. Коли вивели, тоді вже почалася істерика. Голова, руки, ноги, все тіло ходило, як на шарнірах у маріонеток. Не могла випити склянку води. Поранень не було, але був шок.

ДАЛИ ІНВАЛІДНІСТЬ

Чоловікові Ірина нічого не розповіла. Але пережитий стрес з наступного дня став катастрофічно позначатися на здоров'ї. Почало "поступово скручувати", деформуючи суглоби, каже Ірина. Вона долала біль і кульгаючи, продовжувала ходити на роботу.

Зрештою, вже не могла справлятися з болем і почала залишатися вдома. Чоловік, Віктор Миколайович, також побачив, як у дружини починається істерика при обстрілах. Тоді про пережите Іриною на заводі він і дізнався.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Як українці рятувалися з села, через яке в РФ заходили бійці РДК: спецпроєкт "Близько до нуля"

Медики в Авдіївці не змогли суттєво покращити стан Ірини. Дали групу інвалідності. З професійним захворюванням та пережитим стресом інвалідність не пов'язали.

– Чоловік сам юрист за освітою: пішов добиватися, щоб визначили причиною інвалідності професійне захворювання. Але головлікар нашої заводської лікарні сказав: "А ви впевнені, що суд виграєте та доведете, що це все сталося через вибух та нервовий стрес? Не забувайте, що в нас також є юристи". Замкнене коло… Спочатку була 3-я група інвалідності, через два роки – 2-а, стан мій погіршувався. Наприкінці 2021 року пройшла переогляд і мені дали 1 групу інвалідності довічно.

А потім було вже повномасштабне вторгнення Росії.

- У травні 2022-го у наш будинок прилетіло. Було це вже ближче до півночі, каже пані Ірина. - Ми вже спали, я розбинтувалася, зняла бандажі. Коли лягали, було тихо, собаки замовкли. А ми орієнтувалися собаками. Якщо пси перестали гавкати – значить, нормально буде, а якщо лають - це недобре.

Спочатку вдарили по літній кухні. Все одразу зайнялося полум'ям. Я підскочила. Потім одразу другий снаряд. Ми навіть не встигли збагнути, що це. Другий потрапив в ту саму воронку. У будинку одразу – ні даху, ні вікон, ні дверей. Потім повна тиша та заграва. Чоловік кричить: "Іро, ти жива?". Даху немає, все горить, шибки на підлозі, телевізор, стіл валяються, знесло вибуховою хвилею. Вийти не можемо. У вікно він мене не витягне, там в уламках усе, через двері теж не можна. Навкруги цегла валяється, холодильник і все, що в ньому було розкидано. Ледве чоловік мене витяг.

Подружжя намагалося додзвонитися до рятувальників та поліції, але марно. Тож Віктор удвох із сусідом до п'ятої ранку гасили пожежу. Жодних документів, які б підтверджували руйнування не було. Через постійні обстріли поліція відмовилася виїхати на місце, аби їх оформити.

 

Перший час подружжя жило у знайомих, потім - у бомбосховищі в колишньому солярії лікарні. Далі - у підвалі п'ятиповерхового будинку, де переховувалося майже 80 чоловік.

Зрештою Ірині та Віктору надала притулок незнайома бабуся Ніна. У неї подружжя прожило два місяці. Весь час Віктор Миколайович охороняв залишки власної оселі, намагався вберегти вціліле майно від мародерів. Наводив порядки – розгрібав, чистив, годував кішок, собак.

Якось поранився уламком почалася гангрена на тлі діабету. Оскільки в Авдіївці отримати медичну допомогу було неможливо, опинився у військовому шпиталі у Покровську, де його поклали на операцію. Ірина залишилася з бабусею Ніною в Авдіївці.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Що приніс "русский мир" у Мирноград – спецпроєкт "Близько до нуля"

- Коли їхали до шпиталю - зламалася машина, - згадує Ірина. - Я інвалід із паличкою, друга бабуся теж взагалі неходяча. Жоден цивільний не зупинився, аби допомогти нам. Допомогли військові - один із Дніпра, інший із Сум, третій із Вінниці. Одні поїхали за кілька кілометрів, привезли нам рідину в машину влити. Інші допомогли також.

У жовтні 2022 року холоди почалися. Я з хворими ногами, тепла нема. Обстрілів все більше і вони все сильніші. Вікна у будинку закриті картонками. Коли починався обстріл, уламки летять, все свистить. А ще після переляку у мене ноги починають відмовляти. Поки чоловік був, якось трималася, а потім узагалі розклеїлася...

НОВИЙ ДІМ У МИРНОГРАДІ

Подруга знайшла для пенсіонерів будинок у Мирнограді для тимчасового прихистку. Віктору ампутували пальці на нозі у шпиталі у Покровську. Через тиждень після операції він приїхав на машині без шибок і забрав Ірину до Мирнограда. Вивезли із собою собаку, котів. Курей та іншого собаку віддали сусідам.

У Мирнограді подружжя тимчасово живе у невеликому старому приватному будинку. Орендну плату з них не беруть, лише - за комунальні послуги. Господиня дозволила почистити сад, вирубати чагарник та сухостій. Це допомогло опалити будинок узимку. Допомогли дровами, вугіллям і соцслужби Мирнограда.

Подружжя оформило переселенські виплати у Мирноградському управлінні соціального захисту населення. Але виживати непросто. У Ірини пенсія – 3000 грн – всі гроші йдуть на ліки. У Віктора, який усе життя пропрацював у силових структурах, пенсія лише трохи більша.

– Нам пропонували знайомі переїхати до Полтави, Новомосковська. Але винайняти там квартиру ми не в змозі, - зі сльозами каже Ірина. - Дуже сумую за Авдіївкою, і чоловік сумує. Будинок весь час перед очима, так хочеться повернутися до рідного міста.

І, знаєте, незважаючи на все, я вірю що це станеться. Ось дивіться, після потрапляння снарядів у нашому будинку стіні вцілили лише у залі. Там у мене стояли ікони. Жодна з них не постраждала. А пізніше чоловік розповів, що коли ліг спати на моєму ліжку в будинку, то знайшов уламок від снаряда в подушці. От нехай мені скажуть, що Бога не існує. Він є, і Він допоможе нам, якщо нас тут і зараз захищає.

Матеріал підготовлено за ініціативи Національної спілки журналістів України для проекту "Близько до "нуля": життя прифронтових громад" в партнерстві з порталом Gazeta.ua та журналом "Країна" за підтримки Free Press Unlimited. В проєкті беруть участь видання з прифронтових та деокупованих територій: "Рідне місто" (Мирноград, Донецька обл.), "Путивльські відомості" (Путивль, Сумська обл.), "Весть" (Чернігів), "Голос Гуляйпілля" (Гуляйпілля, Запорізька обл.), "Зоря" (Золочів, Харківська обл.).

×