Учора у Києві поховали Героя України Дмитра Да Вінчі Коцюбайла. Командир батальйону "Вовки Да Вінчі" 67-ї окремої механізованої бригади поліг в бою під Бахмутом 7 березня.
Воїна відспівали у Михайлівському Золотоверхому соборі Києва. Після чого тисячі людей попрощалися із Да Вінчі на Майдані. Віддати останню шану комбату прийшли президент України Володимир Зеленський, головнокомандувач ЗСУ Валерій Залужний, міністр оборони Олексій Резніков, керівник головного управління розвідки Кирило Буданов.
Поховали героя на Байковому цвинтарі у Києві.
Дмитро Коцюбайло був знаковою фігурою для України. Захищати державу від окупантів він почав ще із 2014-го. А командиром 1-ї окремої штурмової роти "Вовки Да Вінчі став у 2016 році. Тоді рота входила до Добровольчого українського корпусу "Правий сектор". У 2022-му її розширили до батальйону та перевели у підпорядкування до 67-ї бригади.
Да Вінчі отримав звання Герой України 30 листопада 2021-го – за особисту мужність проявлену під час захисту держави. А наступного року увійшов до рейтингу Forbes: "30 до 30: обличчя майбутнього".
Кореспондентка Gazeta.ua побувала на прощанні з легендарним комбатом та поговорила з людьми, які прийшли до Да Вінчі.
Біля Михайлівського собору сотні людей зібралися на площі під брамою. Повільно заходять у внутрішній двір, минаючи військову варту обабіч проходу. Бійці тримають високо синьо-жовті та червоно-чорні стяги.
ГЕРОЙ УКРАЇНИ
Біля Михайлівського собору сотні людей зібралися на площі під брамою. Повільно заходять у внутрішній двір, минаючи військову варту обабіч проходу. Бійці тримають високо синьо-жовті та червоно-чорні стяги.
Українці принесли на прощання з Да Вінчі квіти - червоні й білі троянди, хризантеми у національних кольорах. Не промовляють ні слова, а тільки схилили голови додолу.
До входу у собор простяглася довга черга. Пройти всередину вдалося не всім. У центрі зали горить тьмяне світло, золотаве мерехтіння свічок виблискує на золотих розписах стін та ікон.
У відкритій лакованій труні, вкритий чорним полотном, спочиває Герой України. Поруч стоять рідні й друзі у чорному траурному вбранні.
- Він віддав своє життя за Україну і кожного з нас, - починає проповідь священник у білій рясі.
Служителі у світлому вбранні вишикувались з обох боків труни. За ними щільно стоять чоловіки й жінки у піксельному камуфляжі. Військові не стримують сліз, а почервонілі очі видають лють. Церковний спів котися луною, від запаху теплого воску паморочиться в голові.
Натовп людей надворі дедалі більший. Від входу у храм до воріт вервечкою стали у дві колони, щоб провести героя.
- Він Герой України - дали ще при жизні нагороду, - каже один із військовослужбовців у натовпі. - Зеленський вручав. Я його особисто не знав, але багато чув. Кажуть, славний командир був.
У супроводі почесної варти на плечах бійці виносять побратима - люди стають на коліна, притискаючи долоні до обличчя. До ніг поклали червоні троянди. Позаду гучно виспівують мелодію трембіти.
НЕБЕСНА СОТНЯ
До Майдану Незалежності колона спускається повільно. Тягнеться проїжджою частиною - дорогу перекрили правоохоронці. Із будівель виходять люди, на очі навертаються сльози від побаченого. Да Вінчі везуть у військовому катафалку зеленого кольору, поруч несуть портрет полеглого командира.
- Я ще з 2014-року знаю Да Вінчі, на Майдані разом були, - розповідає побратим Дмитра Коцюбайла з позивним "Дід", років 55 на вигляд. - Весь час разом були, аж до цього року. Пришлось мені його привезти до міста… Батьків сповістити і сюди привезти. Це велика втрата для всіх. Людина, яка пройшла великий шлях і знала, де чому навчитися. Думали після війни завезти на навчання, щоб він став ще більш "великим". Але історія написана вже.
Чоловік у камуфляжі носить на плечі сіру нашивку з вовками. Трохи кульгає через поранення. З Дмитром познайомились на Майдані, на барикадах.
- Розумієте, це самий молодий Герой України. Він не помер - він завжди буде з нами. Немає слів… Він мав бути для нашого молодого покоління, мав залишитись в історії. Ми сиділи говорили з хлопцями, що мабуть "Небесна сотня" попросила на небесах: "Давайте нам цього командира, щоб давало хлопцям азарту творити добро". Він буде жити в наших серцях. Ми мусимо вчити молодь любити нашу неньку.
Дмитро Коцюбайло був дуже дисциплінованим, каже боєць. Завжди знаходив підхід до людей і своїх підлеглих.
- Підіймав бойовий дух. За кожну людину переживає, не міг бути осторонь. Для нього кожна втрата була - великий стрес. Увесь досвід здобував на війні. Він був художником - бачив усе інакше. Любив жартувати, але не встиг пожити у цивільному житті, бо так вже вписався у цю війну. Навіть коли з пораненням лежав у лікарні, то й тоді в телефоні весь час, забирали навіть у нього його - все одно.
Увесь досвід здобував на війні.
Під стелою на площі зібралося понад 2000 людей. Щодуху викрикують "Слава Україні!", а у відповідь "Героям слава!"
Попрощатися з Да Вінчі прийшла верхівка військового командування держави - головнокомандувач Валерій Залужний, міністр оборони Олексій Резніков, очільник ГУР Кирило Буданов.
- Важко підібрати в цей момент якісь слова, - промовляє в мікрофон Залужний. - Мені було дуже приємно не просто довго знати Дмитра, а й з часом стати частиною його великої родини. Наша військова сімʼя Да Вінчі прийняла девʼять років тому - зовсім молодого хлопця зі щирими очима, які нічого ніколи не бояться. Важко знайти офіцера, генерала, який не був знайомий з ним. Да Вінчі і його "вовки" робили найбільш складну роботу. Мені дуже було приємно, коли у перші дні Великої війни Дмитро разом із побратимами приєднався до Збройних сил України. У мене були більше батьківські почуття до нього, але видно не зовсім я хороший батько, раз так трапилося.
Головнокомандувач підходить до загиблого, кладе оберемок троянд до ніг героя, а біля правої руки залишає шеврон. Стає на коліна і схиляє голову до труни.
- Він на кожному етапі життєвому проявляв себе як герой, - розповідає Кирило Буданов. - Я добре памʼятаю його, бо неодноразово стикався з ним. Ніхто в Україні не може сказати, що Да Вінчі був кимось іншим, аніж герой. Ми всі маємо це памʼятати і памʼятати, що його життя - це приклад для нас усіх Ніхто не може зрадити ці надбання, заради яких він жив, заради яких він помер. Слава Україні!
- Героям слава!, - в унісон викрикує тисячний натовп.
Буданов стає навколішки перед героєм і підходить до матері Дмитра Коцюбайла. Схиляється на коліно та співчутливо бере її за руки.
Людей на площі стає дедалі більше. Ті, що хочуть попрощатися - стають у довгу чергу до самої дороги.
- Хто із командирів такого солдата візьме собі?, - питається у співрозмовниці військовий з довгими сивими вусами. - А воєнкому треба статистику написати, що "я мобілізував". А толку з тої кількості? Я питав у хлопців, хто візьме собі того, хто не хотів воювати. На базі військкоматів треба робити рекрутенгові центри. Мотивувати треба людей - грішми, кампанією. Грошей нема? А де гроші? Весь світ дає гроші, а солдату немає грошей. Позвільняйте половину керівного складу.
ВЕЛИКИЙ ПОТЕНЦІАЛ
Військові у камуфляжі спілкуються між собою і палять цигарки одна за одною. Уже попрощався з бійцем 53-річний доброволець Юрій "Канцлер" Мергель. Не був знайомий особисто, але багато чув - і захоплююся Да Вінчі, зізнається військовослужбовець.
- Чув багато про нього. Я вважаю, що всі, хто загинув на війні - усі мої побратими, - каже Юрій. - Цього хлопця я бачив по телевізору, а потім ще згадав, що він був на Майдані. Я теж був на Майдані, але його не бачив.
Чоловік наразі служить у Києві, однак влітку брав участь у бойових діях у напрямку Бахмута. Це найгарячіша точка фронту, з досадою відказує.
- Не всі повернуться, це факт. Уже багато ми там залишили хлопців наших, кращих бійців. Але радує те, що на одного нашого полеглого вмирає семеро орків. Да Вінчі - це величезна втрата для України. Це одна із найбільших втрат для мене, якщо не брати моїх друзів, які загинули. Але радує те, що наші діти й онуки більше не воюватимуть ні з ким. Ми станемо найсильнішою армією світу, а техніка військова буде продовжувати надходити. До кінця року ми переможемо, бо у нас великий потенціал.
У червні 2022 року чоловік разом з побратимами тримав оборону у Гірському, Золотому, Лисичанську й Сіверськодонецьку. Тоді "Канцлеру" вдалося вийти з оточення.
25 кілометрів пішки, у повній амуніції
- Була одна дорога і ми виїхали на машинах, хто зміг, - згадує Юрій. - А хто не зміг, той своїми ножками 25 кілометрів пішки, у повній амуніції. Автомати, ріжки, у кого гранатомети - що встигли взяти, те й несли. Бо все інше ми спалили в окопах. росіяни коли прийшли на наші позиції, то там все зірвалося і є надія, що ми там багато орків положили. Приказ був виходити о 18:00, а ми вийшли о пʼятій ранку, бо командир взяв на себе сміливість вивести раніше. Якби не це, то ми б загинули, я б не стояв тут. Дякую Валерію Залужному, який дав можливість командирам приймати рішення на позиціях.
Щодня в оточенні Мергель рахував дні, у які вдалося вижити. З кишені в кишеню перекладав кулі - як символ. Радить візуалізувати перемогу - тоді все точно здійсниться і житиме надія.
Юрій Мергель родом із Мелітополя Запорізької області. До повномасштабного вторгнення був актором, знімався у серіалах та фільмах. Більше пʼяти років працював у Москві, там одружився. Має двох дітей - доньку й сина, а також шістьох онуків.
- До кінця літа Крим буде наш, Запоріжжя звільнимо. Може, зайдемо в Л/ДНР. Якщо ця тварь (Путін. - Gazeta.ua) здохне, то може і за два-три тижні, як каже Арестович, - жартує чоловік. - Моя дружина за Путіна, там немає, про що говорити. Син не визначився, ми не спілкуємося. Донька виїхала в Туреччину і підтримує Україну, дзвонить мені постійно, я щоразу плачу. Росіян не має існувати як нації. Я був у Москві не раз і думав, що тільки в Москві п*дари, а виявилося, що вся Росія.
Під час бойових дій Юрій три рази отримав контузію. Внаслідок травм у чоловіка стався інфаркт, але попри це він не шкодує, що пішов захищати країну від ворога.
Близько 15:00 натовп починає розсіюватися. Однак черга до труни не зменшується, а на площі лунає "Слава Герою України Да Вінчі!
1 
79692
Коментарі