27 січня 1911 року народився український скульптор, етнограф, колекціонер Іван Гончар. Він з дитинства ліпив, малював, вирізував з дерева та паперу. Об'їздив усю Україну, щоб побачити, замалювати та зібрати кращі зразки народної творчості. З часом його колекція настільки зросла, що він свою оселю перетворив на музей.

Походив Іван Гончар із бідної багатодітної селянської родини. "Скiльки пам'ятаю себе – завжди лiпив, малював, вирiзував з дерева i паперу, мандрував, спiвав", - розповідав Гончар. – "Чи пас гуси на яру або вiвцi в степу, чи сидiв у хатi взимку – я завжди творив. Творив по-дитячому, але без цього життя здавалося немислимим. Батько гнівався за те, що я весь час рився, мов кріт, у землi та в глинi, i не раз докоряв менi, що я з лiпки не їстиму хлiба (пiзнiше вiн жалiв за цi слова)".

"1927 року я закiнчив Лип'янську семирiчну трудову школу. Учителi наполягали, щоб я йшов до художньої школи. А батьки боялися вiдпускати мене далеко вiд себе, знаючи мою неспокiйну вдачу, яка приносила менi чимало прикростей. Ще маленьким я перевернув на себе казан кип'ятку, падав з клунi, куди лазив за горобцями, i мене вiдливали водою. А ще топився в копанцi, i мене ледве вiдкачали, а одного разу на скаку впав з коня на борону. Мене пiсля того нiкуди не пускали. Я став здичавiлим i замкнутим", – писав Іван Гончар в автобіографії.

1927 року до його села приїхав музикант і фольклорист Максим Коросташ, який, дізнавшись про талановитого хлопця, взяв його під свою опіку, допоміг вступити в Київську художньо-індустріальну школу й оселив у своїй квартирі на Гоголівській вулиці.

Гончар отримав 2 дипломи – скульптора та агронома – і обрав мистецтво. 1-ша самостійна робота Івана Гончара, яку експонували на виставці "Квітуча соціалістична Україна", – скульптура "Давид Гурамішвілі". Згодом створив галерею портретів Наталі Ужвій, Івана Франка, Лесі Українки, Володимира Сосюри, Степана Васильченка, Максима Горького, Бориса Гмирі, Тараса Шевченка, пам'ятник Катерині Білокур. 1949 року створив одну з найкращих своїх робіт — мармурову скульптуру молодого Тараса Шевченка, яка зберігається у фондах Третьяковської галереї.

Іван Гончар пройшов усю війну, служив у військах зв'язку. Пiсля закiнчення вiйни у Празi, а згодом у Вiднi творчо працював до художньої вiйськової виставки.

Улітку 1946–го Іван одружився із дівчиною зі свого села Яриною Костенко, шлюб протривав близько року. Але, за словами знайомих, він не любив про це згадувати. Жінки його любили: приходили до нього в гості, телефонували, на що Іван Макарович інколи сердито реагував. Його близьким другом і супутником життя була Аделя Петрівна Юрченко, хатня робітниця, що прожила в домі Гончара понад 30 років. Поховавши Івана 1993 року, сама витримала ледве пів року. "Вона страшно тужила, — пригадує поетеса Наталка Поклад. — Коли він помер, то все причитала: "Іваночку–Іваночку, поклич мене..."

Не маючи сім'ї, Іван Гончар усиновив сина свого рідного брата. "Сталося так, що Іван Макарович приїхав у Лип'янку — я народився у тій хаті, що і він, побачив мої малюнки й сказав: "Я тебе заберу в Київ, вчитимешся малювати", — розповідає Петро Гончар, художник, директор музею Івана Гончара. — Потім, як я приїхав, вони з моїм батьком домовилися, що він мене всиновить — Іван Макарович своїх дітей не мав, а нас було четверо у батька".

Іван Гончар облаштував музей у власному домі, який збудував на виділеній Спілкою художників землі, неподалік від Києво–Печерської лаври. Свої експедиції Гончар здійснював самотужки. Починав їздити з весни: з Києва — в область, з області — у район, а потім — по селах. Так художник назбирав 7 тис. предметів: ікони, одяг, дерев'яні скульптури, народні інструменти, іграшки, вироби з металу. Окремий масив колекції становлять 20 тис. архівних світлин із різних регіонів України. Мистецтвознавці припускають, що в колекції Гончара є навіть роботи Тараса Шевченка. Один із жителів села Тарасівка Лисянського району передав йому образ святого Микити із вказівкою на те, що він може належати пензлю молодого Шевченка.

Гончар відкрив музей 1959 року. За кілька років він став одним із найвідвідуваніших місць у Києві, де збиралися шістдесятники й куди приходили закордонні гості. З популярністю Гончара як колекціонера почав зростати й тиск на нього. Петро Гончар пригадує, що вже наприкінці 1960–х були перші погрози на адресу Івана Макаровича: одного разу підпалили двері, а згодом згоріла невеличка майстерня у дворі.

1972 року його виключили з партії з конкретною вимогою передати збірку в державні музеї. Втратити партквиток означало втратити роботу, адже тоді все робилося через держзамовлення. "Його могли посадити, але на те не було вагомих причин: він не боровся з владою, правильно цитував думки Леніна щодо розвитку нації, — пояснює Петро Гончар. — Звісно, його провокували: підсилали людей, які просили за валюту продати старожитності. І якби він продав, то це був би привід — торгує за валюту. Крім того, він був настільки впливовий своїм просвітництвом, що його знали за кордоном. Він навіть кадебістів переконував. Був прецедент, коли підісланий раніше КДБ Борис Ковгар написав відкритий лист про те, що Івана Гончара не можна переслідувати, бо він справжній комуніст. За цей вчинок Ковгар відсидів 15 років".

З початком перебудови Гончару запропонували поновитись у компартії, але він відмовився. Помер 18 червня 1993 року від лейкемії у лікарні Феофанії. Похований на Байковому цвинтарі, недалеко від могил Івана Світличного та Івана Миколайчука.

×