Дівчаток у кремлівські гареми вибирали змалку - Віра Тимошенко

Працювала в Кремлі на прийомі іноземних делегацій. Організовувала накриття столів, культурну програму, слідкувала за дотримання протоколу.

Я повинна була вивчити культуру всіх країн. Знати, що люблять німці, що люблять французи. До нас приїздили звідти старі емігранти, які ще не відмовилися від нас і які ще розмовляли російською. За кордон потрапили ще за революції. Але традиції в них уже були не наші. Наприклад, у нас навіть в сухий закон французи пили зранку келих вина. У них дуже дорога вода, тому все переключене на вино. А вино у них своє — у Франції дуже багато виноградників. Кожен дім заплетений виноградом. Вони не їдять чорний хліб — лише білі булочки не з дріжджового тіста. Німці п'ють тільки джерельну воду, ніякої газованої чи мінеральної. Просили свіжу з джерела або з крану. У той час ми ще пили з крану — не були ще так забруднені ріки, як зараз.

Потрібно було пильнувати, щоб ніхто не помітив, що тобі хтось із делегації подарунок вручив. З іноземцями не допускалося розмовляти більше 15 хвилин чи поза роботою. Там була така сувора дисципліна, як в жіночому монастирі. Мене контролювало КДБ. Строгі ділові костюми. Строгі зачіски. Не допускався яскравий манікюр. Нігті завжди мали бути тілесного кольору. Інші кольори лаку вважалися вульгарщиною.

Там одні старі діди працювали. Поки не винесуть ногами вперед, вони не йшли з тієї роботи. Ніхто їх на пенсію не гнав, щоб звільнили комусь місце. Діди ті були немічні, і навіть під себе робили. Через старечий склероз нічого не пам'ятали. Приїздиш у відрядження — а людини, з якою треба вирішувати питання, немає.

Усіх нас, кремлівський штат, годували. У наших квартирах кухонь не було. Нам привозили додому все готове — від перших страв до солодкого. Ці всі діди їли сало тільки за два сантиметри від шкірки — там воно найкорисніше, щоб ви знали. Було своє підсобне господарство. Об 11 щодня всьому керівництву привозили парне молоко.

Постійно всіх на профілактику клали — щоб усе перевірити від крові до мозгів.

Вони все життя гуляли. Мали молодих коханок. Хоча не було й чим гуляти там. Чинили злочини. Спинно-мозкову рідину у новонароджених немовлят висмоктували і вводили собі. А батькам повідомляли, мовляв їхня дитина народилася мертвою.

Дівчаток у кремлівські гареми вибирали змалку. Дивилися на сім'ю, на їхні погляди, на здоров'я. Батьки не могли нічого вдіяти. Потім ті діти не виживали.

За моєї роботи генсеком був Хрущов. Він з Києва дуже багатьох відправив на розстріл. Тут він мав коханку — оперну співачку Єлизавету Чавдар. Зіпсував їй життя.

Кремлівські дружини тоді боялися навіть працювати. Вони майже всі були на лісоповалі.

Чоловіки на них самі часто доносили. Як і наші письменники. От ходила дружина Володимира Сосюри Марія десь по гостях. А в ньому недовіра, думав, що до коханця ходить. Це ж творча людина — нафантазує, що хочеш. Він пішов у відділ КДБ порадитися. Розповів, що "дружина кудись ходить без моєї згоди". Органи простежили, куди ж ходить. Все. Коли вона через 5 років повернулася із заслання, Сосюра її ніс на руках прямо з поїзда.

Коли вибухнув Чорнобиль, 28 ліквідаторів аварії привезли в Москву. Пам'ятаю ту картину: лежать люди кольору паленого вугілля. Тіло від кісток відділялося. Їх начебто на лікування привезли. А насправді до них ніхто не підходив. Тому що знеболювальних такої сили не було. Увечері скликали усіх дружин ліквідаторів. Дали їм анкету заповнити і підписати. Сказали: "У вас всі чоловіки - герої. Сьогодні вони ще живі. Можете попрощатися. Бо завтра їх уже не буде. Бо вони виділяють радіації більше ніж в реакторі. Ніхто їх тут не лишатиме". Наступного дня всіх тих ліквідаторів усипили і поховали. Ями були 10 метрів углиб, усі забетоновані.

160 кіл ми зробили навколо того місця, тому що нас наздоганяли іноземні журналісти. Ми не мали права нічого говорити.

Ліквідаторів привезли в Москву лише заради бутафорії — мовляв, лікуватимуть. А насправді привезли їх таємно поховати.

Було питання, щоб я поїхала працювати з найвищим керівництвом. До мене доходили чутки, чим вони там займаються. Коли керівництво їздило на полювання, у кожного була добре наточена сокира за поясом. Вони напивалися до білої гарячки і падали обличчям в олів'є чи заливну осетрину. Я подумала: що буде зі мною, якщо я там - одна жінка? Звісно, відмовилася.

Мене не хотіли відпускати, погрожували, що і сама не знайду роботи, і що чоловікові видадуть вовчий білет.

Перестала працювати там під час Перебудови. Мене запросила до себе Раїса Горбачова — застуником з ідеології її благодійного Фонду "Духовна спадщина".

Вона була дуже обмеженою людиною, навіть наголоси неправильно ставила під час доповідей. Тому намагалася відмовчуватися. Якби вона з Горбачовим залишилися при владі, то ми б і досі були в Радянському Союзі. Він — нереалізований политик, а вона взагалі ніякий. Гроші, які присилали для чорнобильських хворих, вона використовувала для будівництва дороги до своєї дачі у Форосі.

Інтерв'ю з Вірою Тимошенко читайте в журналі "Країна" від 22 червня 2017 року.