28 лютого російські військові окупували селище Бородянка Бучанського району на Київщині. Загарбники наступали з території Білорусі й намагалися прорватися в напрямку Києва.

У населеному пункті росіян затримали українські захисники та місцева територіальна оборона. Через це ворог перейшов до тактики терору - почав нещадно обстрілювати житлові квартали та адміністративні будівлі з важкої артилерії. По багатоповерховим будинкам окупанти били балістичними ракетами та скидали авіабомби. Місцеві мешканці у цей час ховалися здебільшого у підвалах.

1 квітня ЗСУ звільнили селище від ворога. Під завалами зруйнованих будинків виявили 41 загиблого. Загалом на території Бородянки росіяни вбили 115 цивільних, за даними станом на кінець квітня.

Село Андріївка поруч із Бородянкою, що входить до Макарівської ОТГ, не менше постраждало від росіян. 28 лютого населений пункт взяли в кільце. Загарбники поселилися в школі й будинках місцевих мешканців.

Окупанти знущалися з людей, розстрілювали чоловіків і тримали цивільних у підвалах. Щонайменше 20 осіб загинули в Андріївці від початку війни. За попередньою інформацією, невідому кількість мирних людей депортували в Білорусь.

Кореспондентка Gazeta.ua побувала в Бородянці та Андріївці й дізналася, що пережили місцеві жителі під час окупації та як відновлюють населені пункти після звільнення.

СЕРЙОЗНИЙ СПРОТИВ

Бородянка за 60 км від Києва нещодавно була райцентром. Але в липні 2020-го селище втратило цей статус та увійшло до складу Бучанського району. Однак це жодним чином не позначилося на якості життя в населеному пункті із 13 тис. жителів. Все кардинально змінилося тільки після приходу російських окупантів.

Фото: Тарас ПОДОЛЯН

Практично всі будинки в селищі обстріляні росіянами. У будівлях немає шибок, а паркани місцями вирвані із землі й валяються, наче іграшкові. Руді від полумʼя цивільні легкові автівки стоять на узбіччях у різних місцях. Кадировці та росіяни випускали із селища та навколишніх сіл лише великі евакуаційні колони. Якщо автівок було менше 10, то їх могли розстріляти без зайвих пояснень.

Під єдиним не спаленим автомобілем, який трапляється дорогою, лежить уже майже згнила туша свині. Сморід від неї заполоняє все навколо у радіусі кількох метрів.

Бородянка зазнала чи не найбільших руйнувань серед усіх населених пунктів Київщини. Росіяни прийшли сюди з території Білорусі та величезною колоною рушили в напрямку Києва.

- Бородянка стала першим населеним пунктом (Київської області. - Gazeta.ua), де росіяни зустріли серйозний спротив, - розповідає помічник голови Бородянської громади 57-річний Анатолій Рудніченко із яким зустрічаємося у коридорі одного з місцевих ліцеїв, де працює гуманітарний штаб. - Отак проїхали через Іванків спокійненько і махали руками зі своїх танків. Їх ніхто не зупиняв. А в Бородянці першу колону місцева тероборона, 70 осіб з автоматами, палила і обстрілювала. А на другий день нова колона вже йшла напролом - валили все. Отак їдуть десь і як бачать, що занавєска тремтить у якомусь вікні, то зразу лупили туди.

 

Окупанти рухалися Бородянкою на високій швидкості та стріляли з важкої зброї куди заманеться.

- На кругу тероборона підбила бак однієї машини, то вона загорілася і взорвалася. Там були снаряди. Усе розлетілося, шум був прилічний. І після того вони вже почали без розбору утюжить будинки, - згадує Рудніченко. - Сначала йшли росіяни, потім кадировці за ними. Була морська піхота. Якути - це такі самі отморозки. Ні культури ніякої, нічого! Ми зайшли після них у хату, а вони все там побили, поламали. Жили в бардаку та антисанітарії.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Кадировці зносили все на світі. Їхали і стріляли всіх" - як Макарів і Мотижин оговтуються після звірств росіян

Кадировці ж натомість просилися в туалет до місцевих, каже чоловік.

- Їм віра не дозволяє ходити на землю. Прийшли до однієї бабусі й кажуть: "Тапочки дайте". Вони населення не чіпали у нас, - веде далі помічник голови.

Убитих людей від російських обстрілів часто ховали прямо у дворах, згадує чоловік.

- У нас ще одне є місце, яке заміноване, там може бути дві особи під завалами. Є масове поховання за лікарнею біля моргу. Там лежали близько шістьох людей. Були і обстріляні і поранені, різні. По дворах людей ховали також.

 

У холі ліцея гамірно. У кабінети по допомогу стають у черги. Тут можна оформити необхідні документи для виплат, подати заявку на відшкодування за пошкоджене майно. Волонтери носять ящики з їжею, яку щойно привезли. Поряд із коробками поставили столи й стільці. У паперових лотках є дві страви на вибір - рис із котлетою та гречка з курятиною. До обох додається морква по-корейськи.

БОМБА У 250 КГ

Із головою Бородянської громади Георгієм Єрком зустрічаємося на другому поверсі в кабінеті інформатики. Клас оснащений сучасними компʼютерами. Периметр і центр заставлені деревʼяними новими партами світлого кольору.

Раніше Єрко обіймав посаду секретаря, однак у січні депутати висловили недовіру колишньому голові та зняли його з посади. 60-річний Георгій тимчасово перебрав його обовʼязки на себе.

- 24-го (лютого. - Gazeta.ua) о четвертій годині ранку мені зателефонували і сказали, що бомбили аеропорт у Жашкові. Я зрозумів, що розпочалася війна, - говорить голова. - Для нас же все розпочалося, коли танки пішли по Бородянці. Підготуватись часу не було. Того, що встигли зробити, на жаль, виявилося мало. Ми не знали, що буде рухатись колона техніки, яка налічує більше ста одиниць. А взагалі через Бородянку за весь час пройшло більше тисячі одиниць.

 

Зброї у Бородянці фактично не було. Селище боронили 70 чоловік із роти охорони, згадує Єрко.

- Вони не злякались і вийшли фактично з голими руками захищати Бородянку, - говорить. - Приготувалися до певної оборони, робили коктейлі Молотова. Але ті броньовані машини не спалювалися. Треба було пробивати більш ефективною зброєю. Вони (росіяни. - Gazeta.ua) спочатку по центру хотіли пройти, потім по окружній дорозі. Ми не могли зрозуміти їхні маневри. Далі пішли у бік Клавдієва до моста. Там бійці Збройних сил їх зупинили, підбили кілька одиниць техніки. Вони розвернулись і знову пішли на Бородянку.

Повз селище пройшли чотири великі російські колони. Кожна з них обстрілювала будинки, магазини, аптеки, що траплялися на шляху.

- Після першої колони вони обстріляли музичну школу, ударили і по нашій першій школі, адміністрації. По адмінсуду, - розповідає Георгій Миколайович. - Усі адміністративні будівлі постраждали. Два магазини, АТБ, "Фора", ринок - також були піддані ударам.

 

Росіяни нищили Бородянку усім можливим озброєнням. Гатили з танків, закидали "Градами", завдавали ударів ракетами, скидали величезні авіабомби.

- Перший авіаудар вони нанесли 1 березня, - говорить Єрко. - Скинули авіаційні бомби, які зруйнували багатоповерхівки на кругу. Потім полетіли ті, які зруйнували двоповерхові будинки. У цей час ми намагалися евакуйовувати людей. Хто сам виїжджав, хто не міг - телефонували до мене чи хлопців, які своїми власними машинами вивозили.

Зараз майже всі завали в населеному пункті розібрали. З підвалів дістали десятки загиблих мирних жителів.

- Ми дістали 41 тіло. Усього більше 115 людей (загинули. - Gazeta.ua). І далі продовжуються розкопки, - згадує Єрко. - Коли людину розстрілювали, її не давали хоронити і закопували в городі чи у дворі. Деякі тіла було неможливо опізнати, бо були понівечені або обгорівші, проводили ДНК-експертизу. Також діставали людей зі слідами тортур. Руки були у них обмотані плівкою, обпалені, побиті. Мешканців розстрілювали навіть за те, що вони дивилися на техніку з-за паркану. Так убили жіночку одну та 17-річного хлопця.

Російські загарбники встановили в Бородянці свою владу й нові порядки. Із Єрком звʼязатися не намагалися. Голова здійснював повноваження з території на околицях селища. Звідти координував роботу "зелених коридорів".

 

Із перших днів війни у Бородянці не було світла, газу, води та звʼязку.

- У результаті авіаударів були пошкоджені газоводи. Не було каналізації, не було нічого. Вимагали (росіяни. - Gazeta.ua) від людей ходити із білими стрічками, ввели комендантську годину, поставили блокпости. Там могли роздягнути й обшукати.

Під окупацією у Бородянці жили близько 1500 людей, які не встигли виїхати або через брак зв'язку не змогли дізнатися про "зелені коридори".

Багато людей під завалами загинули, бо підвали багатоповерхівок не пристосовані до витримування ракетних ударів та авіабомб.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Сусідів закатували в погребі. Іздівалися, а тоді пулі пустили в голови" - як Велика Димерка пережила російську окупацію

- Після ударів ніякий підвал не витримував, бо 250 кілограмів бомба! Вона знищує все. Виямка після її удару в будинку більше чотирьох метрів, - додає Єрко.

Нині деякі комунікації в селищі вже відновлені, але Бородянка потребує капітального оновлення адже вона практично повністю зруйнована.

 

- Їжі в селищі не вистачає, - звертається до нас отець Дмитро на виході з ліцею. - Це тільки перші тижні все привозили. Немає хліба, мʼяса, круп, необхідних ліків. Ми досі потребуємо допомоги.

ЗНИЩЕНІ БАГАТОПОВЕРХІВКИ

Російські колони в Бородянці рухалися вулицею Центральною. На дорожньому кільці ще здалеку видно зруйновані будинки - почорнілі згарища з порожніми розтрощеними квартирами.

Одну із десятиповерхівок на Центральній бомба "перебила" на дві частини. На залишках бетонного укріплення з боку дороги лежить оберемок садових червоних тюльпанів і жовтих нарцисів. Вочевидь, їх принесли вранці, адже квіти тільки трохи зівʼяли на сонці.

Такі букети з подекуди запаленими лампадками та дитячими іграшками, лежать біля багатьох знищених окупантами житлових будинків, що стоять один за одним. Саме тут з-під завалів діставали загиблих жителів Бородянки.

Одна з панельних багатоповерхівок дивом місцями вціліла. Стіни квартир оголилися та нагадують розкладку декоративних матеріалів у магазині. Ось з одного житла видно викладену на стіні плитку з квітковим принтом. В інших квартирах видніються шпалери білого, рожевого та блакитного кольорів.

Ремонтники чимдуж відновлюють дороги, бо від осколків і снарядів в асфальті утворилися дірки. Неподалік від понівечених багатоповерхівок - будинок культури. Його стіни вціліли, але немає жодного вікна.

Повз алеєю з багаторічних туй, ялин і каштанів із пакетом у руках швидко крокує медсестра 62-річна Тетяна Сміщук із подругою. Остання перепрошує, що не зможе поговорити: "Спішу в ліцей за гуманітаркою".

 

- Була квартира чотирьохкомнатна, була щаслива сімʼя. А не осталось нічого, - із червоних очей Тетяни градом стікають сльози. - Добре, що в сина вціліла хата, то ми пока в нього.

Від обстрілів і бомбардувань Тетяна з чоловіком ховалася в підвалі приватного будинку. Просиділи там 40 днів.

- Ще дві сімʼї з нами були, - продовжує розповідь жінка. Її квартира знаходилась в одному з будинків, у який влучила авіабомба. - Загинули мої сусіди, молода сімʼя. Альона Кухро, ось малось їй 40 років шостого числа бути… Їх пʼятьох зразу вбило. У 371-му будинку наш племінник Віталій загинув із сімʼєю.

Племінника Сміщук змогли поховати тільки на 40-й день після смерті. Його дружину з донькою досі не ідентифікували серед тіл, що знайшли під завалами.

- На їхню сторону упала велика бетонна перегородка, там шансу не було. Він сам хірург, 39 років, золоті руки - таке дитя! Вона - медсестричка, і дєвочка чотирирічна в них була, - каже Тетяна. - Ракета перша вдарила між четвертим і пʼятим поверхом, друга у фундамент, а третя фугасна - все спалила. То дівчат просто попалило. Його тіло знайшли під плитою, мама опізнала по ключам, а потім у другому кармані знайшли паспорт і права.

 

Росіяни скинули бомбу на будинок близько 22:00. Мати Віталія одразу зрозуміла, що сина вже немає.

- Предполагають, що найшли Єву і Таню (донька й дружина загиблого Віталія. - Gazeta.ua), - продовжує Тетяна. - Вроді би Танінчкин пальчик з колєчком виявили і кусочок Євочкиної обгорівшої косточки… В коробочку поскладали… У них осталося ще двоє діток. Вони були коло бабушки у Макарові.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Модулі – наче термоси" – як живуть переселенці у першому в Україні мобільному містечку

- Росіяни спершу вибірково стріляли в будинки. А вже з 1-го числа пішли ракети із самольота. Ввечері та вранці, - згадує Тетяна. - Всі багатоетажки розрушили. Уже як мали уходити - мародьоририли, все гребли. І де жили - там і нашкодили, постріляли, попалили. Люди казали, що коли була велика вітчизняна війна, то в селі тільки чотири хати згоріло. А ці спалили пів Бородянки… У нас на кладбіщі новому вже чотири чи пʼять рядів повністю. Повимирали сімʼї, хоронять чоловіка, жінку, дітей… У будинку, де ось немає частини, загинули лікарка Бобровська Галя, - показує жінка на розбиту будівлю.

Росіяни приходили в дім, куди перебралася після початку війни Тетяна Сміщук.

 

- Вони просто представились: "Мы русская армия, вы будете жить хорошо". Я думаю, шо так, як ми жили, уже не будем жити, бо все було і без них харашо, - каже жінка. - Говорять, що на Петровського свекра застрелили в дворі, а невістку в хаті ні за що. Хтось сказав "Слава Україні" - тоже стріляли.

НЕ МОЖНА ПРОПУСКАТИ

На вул. Центральній утворився невеликий затор - фури з гуманітарною допомогою з Польщі загородили половину дороги. У Бородянському центральному парку встановили намети з емблемами World Central Kitchen - громадської організації, що роздає їжу.

По продукти місцеві прийшли родинами. Хто живе на іншому кінці селища - приїхали на велосипеді.

 

- Я виїжджала з Бородянки, мене 2 березня забрав син менший, - каже 58-річна Любов Берник. Її втому видають синці під очима. - Старшого сина Юрія розстріляли. Він був у теробороні, на кругу попав под обстрєл. Його хлопці десь закопали 3-го числа. А потім забрали на ексгумацію. Не можу досі перепоховати, бо документи треба оформити ще. Сльози всі виплакала

Росіяни не мають права убивати наших людей, впевнена Любов Іванівна.

- На яком основанії вони сюди прийшли і кажуть: "Іди вбивай"? Це ж нелюди якісь! У нас же немає ніяких тут військових обʼєктів. За шо вони розбомбили ті будинки, чіпають мирних людей? Люди кажуть, що вони просто разозлился, що їх далі не пускають. Але ж кожен захищає свою країну. Якою б не була ціна - їх пропускать нельзя, - додає жінка.

 

АНДРІЇВКА

Андріївка розташована за 7 км від Бородянки. На вʼїзді в село одразу впадають в око не розбиті будинки, а зелені дерева й тюльпани білого, червоного й жовтого кольорів, які густо розквітли біля людських обійсть. А ще - спалені цивільні автівки, якими з населеного пункту намагалися втекти мешканці. Однак їхній транспорт розстріляли російські окупанти.

Груби в кіптяві й розкидані вибуховими хвилями стіни будинків починають траплятися на центральній вулиці села. Подекуди завали вже заростають бур'яном, який господарі не поспішають скошувати.

Залізні паркани у наскрізних дірках від куль і снарядів. І це не дивно, бо повз Андріївку в сторону Києва пройшло понад 1000 одиниць російської військової техніки. Вороги обстрілювали все, що траплялося на шляху, бо боялися місцевих.

 

Біля паркану в купі розбитої цегли копирсається високий чоловік у темних робочих штанях, які затерті на колінах. Тонкі окуляри підкреслюють суворі риси обличчя. 56-річний Віталій Черкасов - приватний підприємець і власник кількох СТО в Києві. Розбирає завали будинку, який зводив для дітей. Його будинок поруч дивом уцілів. Зараз там розташований гуманітарний штаб.

- Тачку заберу, бо вже дві угнали, - завозить із вулиці у двір візок із цілими червоними цеглинами. - У садочок підемо. Мені кацапи будинок залишили, але все інше знищили.

За вцілілим домом Віталія стоїть до підлоги згоріла цегляна хата. Під стіною, яку рознесло від обстрілів, залишилася тільки піч із комином. На ній стоїть сіра від пилу ваза. Керамічна посудина, розписана вручну зеленими та блакитними квітками - це єдине, що лишилося від обійстя.

 

- 24-го числа (лютого. - Gazeta.ua) вранці мені подзвонила дитина і сказала, що Путін обʼявив війну. Я не повірив, чесно кажучи. Але у пів пʼятої вже почув вибухи, - розповідає Віталій про перший день повномасштабної війни. - Розбудив молодшу доньку Єву та поїхали з Києва в Андріївку. Раніше добиралися в село за 40 хвилин. А то весь день їхали, вісім годин. Бо Житомирська траса була забита машинами. Йшли колони людей із сумками, кравчучками. Потім вернувся ще раз у Київ, щоб рідню вивезти, закрив СТО.

25 лютого Віталій зустрівся з андріївським старостою Анатолієм Кибукевичем. У той же день в селі створили загон територіальної оборони, куди увійшли 45 чоловіків.

- Зброя була треба. Староста подзвонив у Макарів, а вони кажуть: "Нічого немає". Тоді ми виявили, що десь у 25 чоловіків була зареєстрована мисливська зброя. Ці люди займалися контролем села, бо тут почали зʼявлятися диверсанти. Уночі з 25 на 26 лютого ми затримали трьох українців біля Здвижу (річка, що протікає біля Андріївки. - Gazeta.ua). Вони були зі зброєю, але здалися, коли їх оточили. Серед них був один із бувших міліціонерів бородянських, а ще - два наркомана. Ми їх передали в поліцію.

До війни росіяни вже знали, які позиції на околицях Андріївки треба буде зайняти й підготували їх, упевнений Черкасов.

 

- У селі залишилися остатки радянського колгоспу. За два роки до початку війни якась харківська фірма взяла в оренду частину цього хазяйства - ту, де ферми були. Повністю підготувала територію для кацапів, - вважає Віталій. - Були дуже потужні генератори, зроблені укриття. А самі стіни в корівниках такі товсті! І бетонні перекриття є.

Росіяни загнали техніку в ці будівлі. Виїжджали звідти тільки для того, щоб обстрілювати українські позиції. Саме тому наша артилерія довго не могла їх вибити, пояснює чоловік.

Російські окупанти масово почали заходити в Андріївку 27 лютого. Ішли транзитом у сторону Києва. Про їх наближення андріївського старосту попередили військові з Бородянки.

- Були в нас приготовлені коктейлі Молотова, знайшли позицію на початку села. Повз нас проїхали наші військові на трьох "Хаммерах". Ми думали, що зупинять колону, бо якраз хвилин за 15 почули звуки бою. Але потім був дзвінок старості з Бородянки: "Тікайте! Іде така орда, що нічого зробити не зможете". І тут ми почули наростаючий звук двигунів, - веде далі Віталій. - Вони їхали через Дружню, Ваблю і стріляли по парканах, по будинках (села Макарівської ОТГ. - Gazeta.ua). Було дуже страшно. Нарахували 360 одиниць техніки. Йшли через село півтори години. Заходили, як на параді - солдати сиділи на броні. Наші намагалися їх обстрілювати, але нічого не вийшло. Артилерія теж не влучила в колону.

 

Біля паркану Віталія росіяни кинули зламаний танк. Місцеві чоловіки його розібрали. Як потім виявилося, у техніки перегрівся двигун. Всередині було багато зброї.

- Вогнемети в них там були, три штуки, - згадує начиння ворожого танку Черкасов. - Кулемети, два крупнокаліберних. Там же пушка така, що набої з лєнти подаються. То там ще близько 500-600 набоїв було в лєнті. Вони сиділи прямо на зброї, речей мало було.

За першою колоною в бік Макарова згодом пішла друга з понад 200 машин. У третій було більш як 160 одиниць техніки, нарахували селяни.

28 лютого окупанти з четвертої ворожої колони взяли Андріївку в кільце й почали забирати в полон усіх чоловіків, які їм здавалися підозрілими.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Вискочив на танк. Він розвернувся дулом на мене і бахнув!" - як оживає розбомблена Охтирка, яка першою зустріла російських окупантів

- Я про це узнав (що нова колона пройшла не транзитом, а частково лишилася у селі. - Gazeta.ua) буквально за півгодини і зрозумів: для моєї родини настав ад. Мій дім був першим, у який вони зайшли, - розповідає Черкасов.

Його дружина Олена з донькою Євою заховалися від ворогів у погребі, а брат дружини Павло сидів у будинку біля лежачої тещі Віталія. В цей момент росіяни розстріляли хвіртку й забігли в дім. Павла поклали на підлогу й закричали у бік погребу: "Мы сейчас туда гранату кинем! Выходите!". Однак нікого не зачепили, коли дізналися, що внизу лише жінки.

 

- В іншому будинку по нашій вулиці чоловік підняв руки і в нього вистрілили. А мене тоді дома не було, - згадує Віталій. - Росіяни побачили в моїй хаті портрети Шухевича, Коновальця та Бандери на стіні. Прапор, який мені у вдячність за волонтерську роботу передала 101-ша бригада. У сейфі знайшли нагороду за волонтерство (Віталій допомагав українським військовим із 2014-го. - Gazeta.ua). Кажуть: "Это бандеровская семья. Мы пришли по месту".

Родичі зуміли зв'язатися із Віталієм і попередити, щоб не повертався додому.

- Ще був звʼязок, брат моєї жінки набрав. Я чув, як дружина кричала і як вони на неї кричали. І все, дзвінок обірвався. І відтоді, з 28-го числа я нічого не знав про свою сімʼю.

Виїхати з будинку родина Черкасова змогла 7 березня - після того, як росіяни обстріляли Андріївку з реактивної артилерії.

- Почала горіти лєтня кухня, - розповідає волонтер піднімаючи очі до неба. - "Град" попав у стіну кімнати, де моя теща лежала. Її здуло вибухом з ліжка. Брат підбіг і думав, що вона загинула. Підняти не зміг, бо важка.

 

Ворота були відчинені й родина вирішила тікати. Машина Віталія стояла у дворі.

- Росіяни прибігли й забрали в брата ключі, але Павло почав сперечатися. Солдат побіг до танка, а потім повернувся: "Вам разрешено выехать из дома. Две минуты. Но нужно нарисовать букву "V" на машине. Иначе наши солдаты вас расстреляют". Родич мусив малювати.

Сім'я Віталія перебралася до родичів, які жили на вулиці Першотравневій.

- 7-го числа вони написали, що Олена, Павло та Єва у них. Я зрозумів, якщо тещі немає - трапилась біда в родини, - веде далі Віталій. - У нашому загоні залишилося шестеро людей із 25. Ми знайшли можливість, як вивозити людей з Андріївки та знали маршрут, яким можна дібратися в Забуяння, де стояли наші війська

Саме цим маршрутом брат дружини Павло зміг евакуювати родину з Андріївки вранці 8 березня. Теща залишилася в будинку.

РОСІЯНИ ЗНУЩАЛИСЯ

У приміщенні Андріївської школи російські окупанти влаштували військовий штаб, звідки ворожі офіцери здійснювали командування підрозділами. А в підвалах перебували полонені селяни.

- Мою жінку на розстріл виводили. Стріляли над головою, щоб розповіла, де я. Погрожували дочку зґвалтувати. Один, якого солдати називали "майором Карданом", казав жінці: "Мені дуже подобається твоя донька, дуже красива". Його почали відволікати й після третьої пляшки вина він заснув за столом, - розповідає Віталій Черкасов, поки йдемо до школи.

 

Заклад розташований за кілька десятків метрів від дому волонтера. Піднімаємося бетонними сходами на подвірʼя, огороджене низьким білим парканом. Дерева перед входом всипані білими квітами. Навколо розрослася зелена трава та грає на сонці різними відтінками. Вхідні двері забиті прозорою плівкою. Раніше над ними білою фарбою писали: "Ласкаво просимо". Однак зараз букви стерті.

- Це наша Андріївська школа, - показує Віталій на пощерблену осколками і кулями будівлю. - У підвалі тримали полонених. Тут у них і госпіталь був. Тут техніка стояла, РЕБи (комплекси радіоелектронної боротьби. - Gazeta.ua), кухні. Усіх, кого вони заарештовували, приводили в школу.

Андріївських чоловіків росіяни заарештовували за підозрами в партизанській діяльності. Звинувачували у викритті російських позицій, запусканні світлових ракет. Чимало людей після таких арештів не повернулися додому. Їх вважають зниклими безвісти.

 

- Знаємо, що один хлопець наш зараз у Курську в СІЗО сидить. Іншого повернули під час обміну полоненими. Він зараз у Полтаві на лікуванні, - веде далі Черкасов. - Росіяни так знущалися з людей! От на початку березня було ще сильно холодно, а затриманим хлопцям вони наливали воду у взуття. Оцей чоловік (той, що на лікуванні. - Gazeta.ua) відморозив собі ноги. У лікарні йому відтяли пальці.

Росіяни вбили в селі близько 45 людей. Деяких полонених вивезли на територію Білорусі, за попередньою інформацією.

- Двох хлопців ми шукали і думали, що їх кудись вивезли. Але потім знайшли їх убитими в сараї. Ми не знаємо, скількох ще отак будемо знаходити, - продовжує Черкасов.

Зараз у Андріївці проживає близько 700 людей, хоча до війни було біля 2 тис. Місцева влада намагається встановити, де поділися інші мешканці. Інформації про них немає.

- Антона Іщенка із нашої тероборони ми знайшли за місяць. Молодий, 23 роки. Його вбили у перші дні. Лежав у канаві біля села, закиданий чи вітками, чи мусором якимось. Нам спершу казали, що його розстріляли. Але коли побачили тіло, то зрозуміли - з Антона знущалися. Голову прикладами розбили вщент.

КРАДЕНІ РЕЧІ

До школи заходять молоді жінки в теплих хустках на голові й брудному одязі. У руках носять залізні відра на 15 л - відмивають приміщення після навали росіян.

В одному з класів другого поверху на зеленій дошці лишився останній запис перед перед повномасштабною війною: "Двадцять третє лютого". Під ним коротке речення російською: "ПРОСТИТЕ". Ближче до центру напис "Мы не хотели этого", а на рухомій частині дошки карикатура й підпис: "Зеленский".

 

- Це не українці писали, сто процентів, - розглядає написи на дошці Віталій. - Після того, що вони тут наробили, я не думаю, що хтось з андріївчан їх простить. Їх потрібно знищувати, а не пробачати! Один із них казав моїй жінці: "Мы пришли сюда, чтобы вы не жили лучше".

Російські офіцери називали Андріївку містом, бо на вулицях було освітлення, а дороги заасфальтовані.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Северодонецка нет. Это - второй Мариуполь" - як тікали від війни люди з Донбасу та Сум

- Вони приїхали з Хабаровського края - Амурська бригада прикриття, - пояснює Черкасов. - У мене є фото військового квитка вбитого танкіста. То він 15 років стояв у черзі, щоб до його будинку провели світло! Кричав у моєму будинку: "Я 20 лет на службе и такого не имею!".

Під школою розташовані два підвали - невеликий і трохи більший. На синіх деревʼяних дверях у меншому укритті білою фарбою з балончика написано "Ахмат сила" - це лозунг, популярний між кадировців. Політологи стверджують, що так вони прославляють першого президента Чеченської республіки у складі РФ Ахмата Кадирова - батька нинішнього керівник Чечні Рамзана Кадирова.

 

У підвалі немає світла. Черкасов дістає кишеньковий ліхтарик і просить обережно ступати крутими сходами. Шматки стелі валяються під ногами, унизу смердить вапном і пліснявою. У кімнатах стоять старі шкільні парти, вкриті товстим шаром пилу. На столах і деревʼяних лавках розкидані пакети з-під їжі, пачки від цигарок, недопалки. На підлозі в різних місцях - купи засохлих екскрементів, прикриті папером. Росіяни ходили в туалет прямо там, де й жили.

- Коли ми прийшли - тут вже нікого не було. Тільки дитячі речі якісь крадені лежали, - розповідає Віталій. - Вони тут і їли, і гадили. Ховалися від обстрілів. Тут і матраци раніше були. Ми все повикидували, що вони нанесли.

До війни в школі навчалися 82 дитини. Ще 20 були вихованцями дитсадка, будівля якого була позаду навчального закладу. Згоріла вщент після одного з обстрілів.

ЖІНКИ ЗНАЮТЬ

Навпроти школи стоять старі одноповерхові приватні будинки із цегли й дерева. Майже в усіх подвірʼях є сарай, літня кухня і погреб. Під хатами розквітли білим цвітом вишні й ранні яблуні.

Біля однієї з хат величезна яма - майже 5 м завдовжки й кілька метрів завглибшки. З обох боків насипами лежить білий пісок із глиною. Тут росіяни планували хоронити убитих селян. На щастя, ямою не скористалися, кажуть люди.

 

- За пʼять днів до звільнення села вони почали це копати, - задує Черкасов. - Якби наші їх звідси не вибили, то невідомо, що б тут було. Але біда в тому, що ми знаходимо навколо села вбитих людей, прикопаних у невеликих окопах - пів метра, може, метр.

Сині деревʼяні двері будинку відчиняються. До нас прямує пишна жінка. Прикриває долонею очі від сонця, пильно приглядається.

69-річна Тетяна називати прізвище не наважується, адже троє її синів захищають Україну. На вулиці ходить у тонкій флісовій кофті, старих розтягнутих лосинах і фіолетових гумових капцях.

- У нас у перший день стріляли в погреб, дитину ранили. Не знали, що ми там. Ми кричати почали, то вони вскочили і побачили жінок, дітей і 90-річну бабусю, - згадує Тетяна. - Кость була задіта в дитини, то вони лікаря свого навіть привели і зробили перевʼязку. Зараз уже хлопчика прооперіровали.

Під час окупації Андріївки на дахах будинків сиділи снайпери, а коли місцеві виходили з укриттів по їжу, то їх часто супроводжували автоматники.

- Згадала, що в шафі висить синова військова форма. Злякалась, що окупанти знайдуть і розстріляють за це, - плаче Тетяна. - Я сказала їм (росіянам. - Gazeta.ua), що мені діткам треба одежу взять, переодягнуться. Він з автоматом іде позаду мене, але в будинок не заходив. Я зашла і в мішок кинула тую форму.

- Нам хлібинку дали на сімʼю росіяни. Юра (місцевий чоловік, якого росіяни арештували й посадили в погреб. - Gazeta.ua) розділить по кусочечку, а я свій кусочок в карманчик кладу, тому що вечором діти попросять. Я ніколи не зʼїдала, - продовжує жінка. - Нас 15 чоловік було в погребі. У кого шо було в домівках, яка крупа й консервація - усе зносили. Варили каші. Юра зробив плиту з кирпичин. Спали на стульях, ноги попухли у всіх, навіть у дітей. Виходила вранці й чистила відро картошки на цілий день. Варила суп обичний - цибулинка, картошечка, водичка, всьо. Чайок пили.

 

Іноді окупанти просили розпатрати вкрадену й зарізану свиню. Тоді вдавалося забрати собі шматок сала, каже Тетяна. Зливала свинячу кров, із якої готувала запіканку з гречкою.

Жінка добре памʼятає той день, коли Андріївку звільнили від окупантів.

- Росіяни уїхали, а ми вийшли картошку варити з донькою. Коли чуєм - їде танк! Лєна каже мені: "Мамо, мабуть, вернулися". Ми вирішили глянуть, а це наші! Ми потім вийшли на дорогу й давай їм махать і цілувать, - каже Тетяна. - Ми плакали страшне. І хлопці дозволяли зі своїх телефонів дзвонити рідним.

Росіяни були змушені відступити через брак продовольства й наступ українських захисників. Все награбоване в селі забрали із собою.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Є череп, а підходиш узяти – розсипається в прах" - історія волонтера з Охтирки, який дивом вижив у перший день повномасштабної війни

- Танки йшли, а за ними дві фури. Потім знову танки, - розповідає Черкасов. - А на останніх танках виїжджали з клумаками, у яких речі складали. Наші їх накривали, але якась тварюка показала шлях, яким можна оминути обстріли.

- Чи були випадки зґвалтувань у селі? – питаємо наостанок.

- Офіцери не контролювали солдат зовсім. Жінки між собою знають, із ким така біда трапилася. Є одна дівчинка, яка взагалі виїхала з села, щоб така інформація зникла просто, - відказує Віталій.

2000

гривень - приблизно стільки платили російським окупантам жителі Андріївки за дозвіл виїхати із села під час його окупації, розповідає Віталій Черкасов. Також місцеві віддавали загарбникам коштовності.

×