Зате сучасне застосування барикад можна вважати класичним. На етапі революційного підйому барикади використовують насамперед для того, щоб ускладнити пересування сил супротивника (як це і відбулося при блокуванні урядового кварталу). А потім, коли сили реакції переходять в контрнаступ, барикада постає засобом оборони.
А ось що стосується будівництва сніжно- крижаних барикад, то тут ми швидше запозичили досвід у росіян. У часи Смути (1598-1613) воєвода царя Дмитра Іван Болотников (до речі, виходець із Путивля) після невдалої облоги Москви відступив у табір укріплений "обозом" - вози і сани поставлені один на одного в два-три ряди, набиті соломою і облиті на морозі водою. Спочатку артилерія противника не могла пробити оборону, доки перебіжчик не порадив обстрілювати крижану фортецю розжареними ядрами.
Втім, барикади зараз грають швидше символічну роль. Інша справа - люди, що стоять по різні сторони цих барикад. Як показали останні події, зігнані на Антимайдан бюджетники та інша публіка навряд чи можуть стати опорою режиму. Єдині, на кого може реально опертися Янукович - це силовики, які, втім, теж коливаються. Показово, що в ніч на 11 грудня внутрішні війська МВС не проявили належного завзяття при спробі витіснити людей з Евромайдану.
Тому, якщо заточені під вибори політики в силу обставин стали займатися революцією, то їм слід працювати не стільки з пенсіонерами, скільки з силовиками. У цьому плані повчальний досвід, узагальнений в книзі Едварда Люттвака "Державний переворот. Практичний посібник".
Не менш актуальний і досвід російської Лютневої революції 1917-го. Тоді невдоволення політикою Миколи ІІ та управлінська криза наклалися на продовольчі труднощі в Петрограді. Оскільки народні хвилювання стали набирати силу, то проти них кинули солдатів столичного гарнізону. Війська вивели на вулиці головним чином для того, щоб не пропускати протестуючих в центр міста і розганяти великі скупчення людей. Однак солдати і багато офіцерів співчутливо ставилися до протестуючих, а тому, навіть отримавши наказ стріляти, як правило, стріляли в повітря. Серед інших, так робили і солдати запасного батальйону лейб-гвардії Волинського полку. Однак командир одного з підрозділів, прапорщик Воронцов, почав лаяти солдатів за це. Він вихопив гвинтівку і розпочав стріляти, убивши сімох. А потім нібито пішов випити (незважаючи на сухий закон, що діяв у той час).
Очевидцем інциденту став фельдфебель Тимофій Цеглярів, якого обурили дії офіцера (в царській армії прапорщики були офіцерами). Увечері він зібрав у казармі інших унтер-офіцерів і сказав : "Батьки, матері, сестри, брати просять хліба! А ми їх будемо бити? Ви бачили кров, яка пролилася на вулицях? Я пропоную завтра не йти". Вранці унтер- офіцери підняли своїх солдатів раніше і загітували їх. А потім командиру навчальної команди батальйону заявили, що брати участь в акціях проти маніфестантів не будуть. Офіцер намагався спочатку командувати, потім - втекти, але був застрелений.
Після цього солдати Волинського полку, озброївшись, пішли від казарми до казарми. Де кулаком, а де і багнетом долаючи опір часових і офіцерів, вони захопили за собою безліч солдатів. Під вечір велика частина міста була в руках повстанців. Армійське командування спочатку планувало рушити на Петроград вірні війська, в підсумку, схилилося до того, щоб загнати імператорський поїзд в тупик на станції з символічною назвою Дно і примусити Миколу ІІ зректися престолу. Той особливо і не тримався за владу - тільки намагався було спочатку виторгувати, щоб за ним залишили "Межигір'я" Лівадійський палац у Криму... А ось Тимофія Кирпічникова нагородили Георгіївським хрестом і призначили в прапорщики. Він і Волинський полк в цілому стали однією з головних революційних пам'яток. Надалі доля героя революції склалася теж трагічно, але це вже інша історія.
До речі, згодом з'явилася версія, ніби виступ Волинського полку було повстанням солдат- українців проти російського самодержавства. Тут варто відзначити, що Тимофій Цеглярів був уродженцем Саранського повіту Пензенської губернії. А першою жертвою революціонізованих солдатыв став штабс-капітан з цілком українським прізвищем Лашкевич. І все ж, для сучасної України історія більш ніж повчальна.
3 
1
Коментарі
2