Микола Островський написав "Як гартувалася сталь" українською мовою

 

Сьогодні 110 років від народження письменника.

Наприкінці 40-х років минулого століття радянський літературний критик Генріх Ленобль зізнався письменниці Марії Купріній-Йорданській:

–​ Роман "Як гартувалася сталь" Миколи Островського насправді писали сім осіб. Авторський варіант був абсолютно "неудобочитаємим".

Офіційно вважалося, що допомагати молодому письменнику взялися редактор журналу "Молода Гвардія" Анна Караваєва, письменники Марк Колосов та Олександр Серафимович. Головним їхнім завданням було скоротити твір Островського. Завдання вони виконали й перевиконали: "Як гартувалася сталь" почали друкувати в квітні 1932 року, а закінчили в жовтні, бо з'ясувалося, що на попередньо узгоджений варіант книги бракує паперу. Останні розділи твору просто викинули. Тим не менше роман миттю став справжнім бестселером. Пригоди фанатичного комуніста Павки Корчагіна стали настільною книгою радянської молоді, листи з відгуками йшли тисячами. Роман перевидавався 41 раз. Кілька видань було здійснено за кордоном. Кінематографи здійснили 5 екранізацій фільму – три радянські, югославську та китайську. У Піднебесній "Як гартувалася сталь" досі вважається найкращою книгою всіх часів і народів.

Радянський актор Володимир Конкін прославився не роллю слідчого Шарапова у фільмі "Місце зустрічі змінити не можна", а саме роллю Корчагіна. Останній радянський варіант "Як гартувалася сталь" було екранізовано в 1973 році. Знімали кіно в Шепетівці. Місцеві бабусі досі згадують, як у перерві між зйомками актор любив відвідувати танці в Будинку культури.

Утім знавці стверджували, що біографія Миколи Островського не містила таких героїчних сторінок, які знаходимо в його літературному прототипі Павці Корчагіну. Деякі українські дослідники стверджують, що Островський не тільки не писав роман, а й не воював з поляками у 1920 році й не прокладав вузькоколійки із Боярки до Києва в 1921-22 роках.

–​ Насправді під час війни він працював офіціантом у буфеті, хвацько рубав не біляків, а дрова на складі, допомагав кочегарити на електростанції, довго хворів на тиф, через що навіть із комсомолу вибув. Поки Червона армія вела свій переможний похід, Островський відсиджувався у більш затишних місцях, – пише дослідник Петро Кралюк. – Не міг відзначитися він і на "ударній комсомольській будові" вузькоколійки під Бояркою, оскільки залізнична колія між Києвом та Бояркою існувала ще з дореволюційних часів, а в 1920-1921 роках справно функціонувала.

Кралюк не обмежився біографією Островського:

–​ Колосов, Караваєва й Серафимович написали роман "Як гартувалася сталь" по-новому. Бо те, що витворив цей Остап Бендер від літератури, нікуди не годилося. Це була важко читабельна писанина малописьменної людини. Принаймні про це свідчать збережені автографи письменника. Островський не мав ні належної освіти, ні досвіду письменницької роботи.

Микола Островський народився 29 вересня 1904 в селі Вілія Острозького повіту на Волині. Його батьки були зовсім не бідними – тримали шинок та чайну. Згодом через пристрасть батька до азартних ігор сім'я збідніла й змушена була шукати роботи в Шепетівці. Микола пішов працювати в 1914 році. Робив у другій половині дня, бо в першій вчився. Вчителі відзначали унікальну пам'ять та любов до Шевченка. Гіпертрофоване почуття справедливості приводить його у 1918 році до більшовиків. Хлопець щиро вірить у їхню демагогію. Влітку, коли не було навчання, Островський зникав. Очевидці стверджували, що він таки воював у лавах Червоної Армії.

Микита Шевченко, солдат бронепоїзда "Червоний боєць", який прикривав відступ Таращанської бригади з Шепетівки, згадував, що зустрівся з Островським під Новоград-Волинським. Дізнавшись, що Микола закінчив двокласне училище, йому пропонують стати політбійцем – читати газети й писати листи червоноармійцям.

–​ Але скоро Островському набридло воювати на бронепоїзді, – пише далі Шевченко, – захотів в кавалерію. Комісар умовляв, та Микола заявив: "Не відпустите – втечу!" Ми пішли в Коростень на ремонт, а Микола – в бригаду Котовського, яка в той час проходила через цю місцевість. Він потрапив в розвідувальний ескадрон Пузиревського".

Утім у бригаді Котовського хлопець прослужив недовго – його, як гарного гармоніста, переманили будьонівці.

Найбільше Миколі сподобався будьонівський гострий шолом, – згадував старшина 45 стрілецької дивізії Григорій Барський.

Однак Островський не сприймав дійсність так однозначно, як про це згодом писав у своєму романі. У 1922 році в дещо філософському листі до москвички Люсі Беренфус написаному гарним каліграфічним почерком і без жодної помилки він пише:

–​ Люсі, не вважайте мене за хлопчика, який, нічого не роблячи, надумав мріяти про повітряні замки та ідеальну свободу, рівність та братерство. Порив того бажання жити своєю мрією кинув мене в армію в 1920 році, та я скоро зрозумів, що душити когось – не значить захищати свободу.

На польському фронті Миколі осколком розбило череп над правим оком. Згодом воно осліпло. Поранення спричинили прогрес давньої хвороби Бехтерєва – поступове окостеніння суглобів. У 18 років Микола стає інвалідом. Двадцятилітнім він повертається до рідної Шепетівки, де вступає до партії більшовиків. Саме видрукувана з численними помилками автобіографія дає привід засумніватися в грамотності майбутнього письменника. Однак біографію Островський не писав від руки. Її друкувала секретарка з його слів. Граматичні помилки – на її совісті.

У 1926 році Микола одружується з Раїсою Мацюк. Між тим хвороба суглобів прогресує. Островському загрожує повна нерухомість. Думки про самогубство дедалі частіше відвідують його. Однак хлопець не здається. Із інваліда, який був тягарем для оточуючих, він вирішує стати корисною для суспільства людиною. Микола багато читає, щоб написати автобіографічну книжку. Існує версія, що перший варіант "Як гартувалася сталь" було написано українською. Ось що згадував Юрій Смолич:

–​ Тепер усе це закреслено й забуто – як не було. "Як гартувалася сталь" в першій чернетці писано (коли Микола ще жив у Харкові) українською мовою. Звернути на нього увагу підказав Григорій Петровський – через свого помічника, майбутнього письменника Івана Кириленка. За якийсь час рукопис першої редакції тексту, – потрапив до рук письменника Івана Микитенка. Він начисто забракував написане.

Між тим здоров'я Островського погіршується. Він сліпне остаточно, перестає ходити. Його не паралізує – паралізовані не відчувають болю в тілі. Миколу біль мучить щоденно. Він робить трафарет і пише лише з його допомогою. Потім узагалі лише диктує. Перша рецензія на твір російською мовою – вбивча. Журнал "Молода гвардія" пише, що виведені в романі типи – нереальні. Між тим друзі Островського наполягають на повторній рецензії. Тоді до справи беруться Караваєва, Колосов та Серафимович.

Версія про повністю переписаний ними роман не знаходить підтвердження. "Густо переписаних Колосовим сторінок" було лише три. Решта – косметичні правки.

–​ Якщо згадувати, як мене вчили та по моєму рукопису малювали, то це згадувати не тільки, як я вчився, але як бився. Одне добре – книга моя, ніхто не доліплював свого, – згадував письменник.

У 1932 році після успіху роману у журнальному варіанті невдовзі вийшла й книга. Однак літредактор Ревекка Шпунт вимарала геть усі описання природи й філософські роздуми. В тому числі й знамените: "Життя дається людині лише раз і прожити його треба так, щоб не було соромно за марно прожиті роки…"

Островський відновив "свій" варіант лише після того, як до нього прийшла всесвітня слава. Йому купують квартиру в Москві та будують дачу в Сочі. Французький письменник Андре Жид, що подорожував Радянським Союзом, пише нищівну критику на СРСР. Однак лише в одному місці зупиняється – коли згадує Островського.

–​ Це святий, – каже Андре.

Микола береться за другу книгу – "Народжені бурею". Встигає написати першу частину й помирає в 1936 році у віці 32 років.

–​ Не пишіть у моєму некролозі, що "Островський міг ще жити", – заповідає друзям. Якби я міг жити, я би продовжував боротьбу.

×