"Генеалогія — це історія під мікроскопом, а в мікроскоп можна побачити багато такого, що не є очевидним для нас на перший погляд- говорить історик Євген Чернецький для Газети День.
Після кривавої хвилі сталінізму дуже багато людей самі воліли забути минуле — заради виживання. Ніхто не наказував: приховуйте чи паліть документи. Люди самі розуміли, що той чи інший папірець може призвести до кулі в потилицю. І цей страх має певний відголос і сьогодні.
Багатьом за радянських часів було вигідно приховувати ті чи інші подробиці й факти щодо свого роду, бо від цього залежала кар'єра. Між іншим, дуже багато було випадків, коли навіть працівники КДБ з подивом дізнавалися, що їхні батьки мали певні "сумнівні" епізоди в біографії, що, фактично, мало б загородити їм дорогу до КДБ.
Тому переконання, що за радянських часів досліджувати свій рід було заборонено, — хибне.
У пострадянських країнах після розвалу Радянського Союзу відбувся вибух інтересу до досліджень власного родоводу: масово перевидавалася література, яка виходила ще до радянських часів, з'явилася нова, виникли товариства, які об'єднують людей за інтересом до власного родоводу.
Це відбувалося в Польщі, меншою мірою в Росії, а от в Україні такого буму не було. Я пояснюю це тим, що ми не маємо власної національної аристократії. Вона — втрачена. У Росії десь хтось уцілів, Голіцини наприклад. У Польщі аристократичний прошарок фрагментарно зберігся — зрештою, там не було кривавих 1930-х, набагато більше кому з аристократів удалося залишитися живими, виїхати, потім повернутися . Плюс істотний мотив — у Польщі створена спеціальна законодавча база для повернення втраченої аристократією власності її нащадками. В Україні всього цього не було.
І ще один важливий момент: у Польщі є великі мережі генеалогічних товариств без акцентування на шляхетськості. Хтось пишається своїм високим походженням, а ті, хто досліджує своїх предків-селян, також пишаються своїм корінням. Ось що важливо!
В Україні, яка знаходиться на цивілізаційному прикордонні, була різна аристократія. Наприклад, один із роду Потоцьких, людина другої половини XVIII століття, канівський староста, полюбляв посидіти із селянами, начебто навіть із чумаками по сіль ходив. Він втілював перші паростки того, що в другій половині ХІХ століття оформилося в хлопоманство. Хоча були й такі, хто знущався із селян.
Мене навіть більше зараз турбує те, щоб якомога більше українців бралися за дослідження своїх родоводів. Неважливо — шляхетські вони чи селянські. Адже чим відрізнялася аристократія ХІХ століття від своїх кріпаків? Аристократ знав свій рід до десятого, а то й до двадцятого коліна, а селянин знав ті самі три-чотири, які знає сьогодні більшість із нас. Відповідно людина й позиціонує себе в світі. Запевняю вас, ставлення до свого родоводу відображається навіть на виборах: як людина визначає свої уподобання, на які заклики реагує.
Дослідження родоводу -це й подолання історичних міфів: давніших, радянських, новітніх українських... Немає кращого засобу боротьби з міфами, ніж архів. Хоч у будь-якому джерелі трапляються помилки, але саме по собі вивчення документів тієї чи іншої епохи дає змогу людині поступово приходити до певних висновків, які, можливо, дисонують зі звичними для неї історичними картинами.
8 
35413
Коментарі