32 людини, якій потрібно бути вдячним за Незалежність України – кого необхідно знати

7

24 серпня виповнюється 32 роки з часу проголошення Незалежності України. Gazeta.ua нагадує про 32 осіб, які доводили окремішність українців, відстоювали свої землі зі зброєю, започаткували і розвивали державницькі традиції.

Микола Міхновський (1873–1924)

Ідеолог новітнього українського самостійництва. Автор промови "Самостійна Україна" 1900 року.

Заявив, що Україна має повернутися до статусу, який існував на основі Переяславського трактату 1654 року. Стосунки з Росією мали стати конфедеративними. Москва їх порушила і це давало право Україні на відмову від союзу та повернення до самостійності. Його думки на той час були дуже радикальними і промову вважали скандальною.

1905 року підготував проєкт Конституції України. До кінця життя боровся за українську державність.

Письменник, поет та науковець. Співзасновник Русько-української радикальної партії у Львові. Підтримував зв'язки з наддніпрянськими українцями, за це був під арештом. Виступав за використання у Галичині терміну "українці", а не "русини".

Щоб підтримати ідею соборності, одружився з Ольгою Хоружинською з Харківщини. "Ми мусимо навчитися чути себе українцями — не галицькими, не буковинськими, а українцями без соціальних кордонів", – писав Франко.

 

Дмитро Донцов (1883–1973)

Ідеолог українського націоналізму. Виступав проти соціалістичних ідей, радив орієнтуватися на Захід. У своїй філософії закликав відмовитися від раціонально осмисленого світосприйняття. Панівне місце в ньому мала посісти воля до життя. Донцов працював в українських партіях та урядах. Читав промови перед українцями.

Михайло Грушевський (1866–1934)

Історик та політичний діяч. Голова Наукового товариства імені Шевченка у Львові, завідувач кафедри історії Львівського університету. Автор фундаментальної праці "Історія України-Руси".

1917 року став головою Української Центральної Ради у Києві. Добивався від Тимчасового уряду поступок Україні. Брав участь у створенні Універсалів. Четвертий Універсал 1918-го проголосив незалежність Української Народної Республіки.

Степан Рудницький (1877–1937)

Географ, картограф та етнограф. Основопорядник української фізичної, політичної та військової географії.

Розробляв карти України, наголошував на необхідності проголошення Незалежності.

Написав 150 наукових праць. Серед них перші підручники з географії України, дослідження з фізичної географії й антропогеографії. Вони містять укладені Рудницьким карти: "Основи землезнання України", "Початкова ґеоґрафія для народних шкіл" та "Галичина й нові держави Европи". Видавалися у Празі, Будапешті й Берліні. Перекладені французькою, англійською, чеською, італійською, угорською і шведською мовами

Павло Скоропадський (1873–1945)

Гетьман Української Держави, діяч українського монархічного руху. 1917-го займався українізацією армії. Був противником соціалістичної політики.

1918 року за підтримки німців Скоропадського обрали Гетьманом Української держави, яка ґрунтувалася як на республіканських, так і на монархічних засадах. Уся влада зосереджувалася в руках гетьмана.

Скоропадський заснував Українську академію наук, школи, гімназії та інші культурні заклади.

 

В'ячеслав Липинський (1882–1931)

Ідеолог українського монархізму. Походив із польської родини, але долучився до українського національного руху. Розробив монархічно-гетьманську концепцію. Вважав, що найкращим устроєм для України буде класократія з правовою, обмеженою законом монархією. Держава при цьому має об'єднати мешканців території в органічну цілість.

Політик та публіцист. Працював співредактором часописів "Селянин" і "Праця". Виступав ініціатором і організатором проведення Українського з'їзду Західного фронту у Мінську.1917-го обрали головою української фронтової ради. Долучався до роботи Центральної Ради.

Став членом уряду, вів роботу з українізації армії. Навесні 1919-го Симона Петлюру обрали Головою Директорії. Він воював з більшовиками, білогвардійцями та поляками.

 

Номан Челебіджіхан (1885–1918)

Організаторів першого Курултаю в Сімферополі, голова уряду проголошеної 1917 року Кримської народної республіки.

Підтримував зв'язки з Українською Центральною Радою. У вересні 1917-го на її запрошення направив до Києва від Мусульманського виконкому делегацію в складі 10 осіб для участі в роботі З'їзду народів Росії. Кримськотатарська делегація підтримала рішення з'їзду про перетворення Росії на федерацію рівноправних республік.

Вітав утворення Української Народної Республіки.

Петро Болбочан (1883–1919)

Військовий діяч, полковник Армії УНР. 1917 року сформував з добровольців 5-го корпусу Південно-Західного фронту російської армії 1-й Український Республіканський полк. Був губерніальним військовим комендантом Волині.

Придушив повстання більшовиків у Києві у січні 1918 року.

Очолив Кримську групу Армії УНР на правах дивізії. 22 квітня 1918-го група захопила Джанкой, а 24 квітня Сімферополь. Після ультиматуму німецького окупаційного командування частини Болбочана наприкінці квітня 1918 року вийшли з Криму.

Болбочан відкрито критикував українських політиків за їхні прорахунки та спроби порозумітися з більшовиками.

Кость Левицький (1859–1941)

Політичний діяч Галичини. У молодості був адвокатом, одним із перших почав писати скарги й звернення до суду українською мовою.

Очолював Український сеймовий клуб в австрійському парламенті. 31 жовтня 1918 року львівська делегація Ради під проводом Левицького ухвалила рішення про збройне повстання. У листопаді-грудні 1918 року був головою Державного секретаріату ЗУНР.

Через відступ УГА в липні 1919 року за Збруч переїхав до Відня, увійшов до складу уряду ЗУНР як уповноважений у справах преси та пропаганди, згодом — закордонних справ.

Після проголошення Української держави 30 червня 1941 року очолив Раду Сеньйорів.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: День Незалежності України – як правильно писати назву свята

Василь Липківський (1864–1937)

Перший митрополит Української православної автокефальної церкви.

Головував на Київському єпархіальному з'їзді духовенства і мирян 12 квітня 1917 року. На ньому поставили питання про відродження українських церковних традицій та про демократизацію церковного життя.

Церкву вдалось відродити 1921 року. Липківський став її митрополитом.

Андрей Шептицький (1865–1944)

Митрополит української греко-католицької церкви, меценат.

Був членом Галицького сейму і Палати панів у Відні, домагався відкриття українських гімназій та українського університету у Львові.

У серпні 1914 року написав секретний меморандум австрійському урядові про необхідність створення Української держави.

1918-го підтримав створення ЗУНР. Закликав священників не втручатися у політику. Фінансував українські заклади та установи.

У роки Другої світової війни засудив нацистську агресію.

Євген Петрушевич (1863–1940)

Громадсько-політичний діяч, правник, доктор цивільного і церковного права.

Брав активну участь у діяльності "Просвіти", боровся проти москвофільства. Був депутатом парламенту Австро-Угорської імперії.

Із початком Першої світової війни увійшов до Головної української ради. Очолив Українську Національну Раду ЗУНР. Після урочистого проголошення у Києві Акта злуки УНР та ЗУНР увійшов до складу Директорії. З червня 1919 року Петрушевич поєднав обов'язки президента і голови уряду, отримавши спеціальні права диктатора. Виступив проти союзу Петлюри з Польщею, підтримав домовлення УГА з білогвардійцями.

Дмитро Вітовський (1887–1919)

Один з керівників Листопадового чину 1918 року. Військовий міністр ЗУНР. Створював Українську Галицьку армію, довів її чисельність до 100 тис. багнетів. Запропонував укласти військовий союз з УНР, згодом підписав договір з УНР у Фастові на Київщині.

Олександр Кошиць (1875–1944)

Диригент і композитор.

1919-го організував та очолив Українську республіканську капелу. З колективом за дорученням голови Директорії Симона Петлюри відправився у гастролі Західною Європою. Насамперед до Парижа, де проходила мирна конференція і відбувався переділ світу. Мета – показати самобутність української культури, інформувати про боротьбу за незалежність. Капелою захоплювалися у Чехословаччині, Австрії, Швейцарії, Франції, Бельгії, Нідерландах, Великій Британії, Німеччині, Польщі та Іспанії.

1922-го виїхали в турне до Америки, де отримали ще більше успіху, ніж у Європі. Щоб послухали набивалися повні зали і стадіони у США, Мексиці, Аргентині, Уругваї, Бразилії.

Визначною подією був виступ хору Кошиця в Нью-Йорку 1922 року, де вперше виконали "Щедрик" Миколи Леонтовича. З тих пір, він став популярним у всьому світі.

Євген Коновалець (1891–1938)

Політик, ідеолог українського націоналізму. Після російського полону заснував з інших в'язнів Галицько-Буковинський Курінь Січових Стрільців. Він незабаром перетворився на одну з найбоєздатніших частин УНР.

У листопаді 1927-го за його ініціативи на одній з нарад Української військової організації вирішили створити єдине націоналістичне формування. 28 січня – 3 лютого 1929-го на конгресі у Відні сформували Організацію українських націоналістів. Головою її проводу обрали Коновальця.

В ході підготовки до майбутньої збройної боротьби за незалежність України за дорученням Коновальця у 1930-х сформували військовий штаб та укомплектували школи для старшин української армії в Польщі, Чехо-Словаччині, Австрії.

Намагався поставити українське питання у Лізі Націй. Через це НКВД організувало його вбивство.

 

Йосиф Сліпий (1892–1984)

Предстоятель Української греко-католицької церкви. Очолив її 1944 року, коли почалися переслідування з боку радянської влади. Митрополит Йосиф видавав інструкції підпільним греко-католикам.

Вночі 11 квітня 1945 року його арештували. Майже 10 років Йосиф Сліпий перебував у сталінських таборах Сибіру, Красноярського краю та Мордовії.

1953 року його звільнили, заборонивши повертатися до Львова. Предстоятель УГКЦ працював сторожем у будинку для літніх людей. Листувався з віруючими, таємно висвячував священиків, писав пастирські послання.

1957 року його знову заарештували й ув'язнили на сім років. 1963 року клопотанням папи Іоанна XXIII Йосифа Сліпого звільнили, він виїхав до Риму.

У Ватикані Йосиф Сліпий розвивав українське життя. 1963 року виступив на II Ватиканському Соборі й домігся надання Львівсько-Галицькій єпархії патріархального статусу. 1966 року відновив діяльність Українського католицького університету в Римі. Відвідував українські громади.

Помер 7 вересня 1984 року. Перепохований 1992 року у Львові.

 

Олена Теліга (1906–1942)

Літераторка. 3 1918 року долучилася до національного руху. У 1939–1941 роках у Кракові очолювала літературно-мистецьке товариство "Зарево". Працювала у Проводі ОУН.

22 жовтня 1941 року у складі однієї з похідних груп ОУН Теліга поїхала до Києва. Там взяла участь у заснуванні Української національної ради. Очолила Спілку українських письменників.

Відмовилася виконати заборону нацистів видавати український журнал "Литаври". 1942-го її розстріляли у Бабиному Яру.

Іван Огієнко (1882–1972)

Науковець, релігійний діяч. Брав активну участь у створенні Української автокефальної православної церкви.

14 січня 1918 року виступив на Всеукраїнському церковному соборі у Києві доповіддю "Відродження української церкви".

1943-го став митрополитом УАПЦ. Написав понад 300 творів на тему мовознавства. Переклав Біблію. Розробляв український правопис.

1951 року на Надзвичайному соборі у Вінніпезі обраний предстоятелем Української Греко-Православної Церкви у Канаді. Заснував і очолив Український народний університет.

Августин Волошин (1874–1945)

Релігійний, культурний, політичний діяч, греко-католицький священник Мукачівської єпархії, президент Карпатської України. Виступав проти москвофілів та мадяронів.

15 березня 1939 року на Соймі Волошина обрали президентом. Через декілька днів державу окупували угорські війська.

2002-го посмертно отримав звання "Герой України" з врученням ордену Держави.

Степан Бандера (1909–1959)

Політичний діяч, ідеолог і теоретик українського націоналістичного руху, голова Проводу ОУН (б).

У1932-1933 роках Бандера став замісником та керівником Краєвої екзекутиви ОУН. Організовував теракти проти польської влади. Після розколу ОУН виступив проти союзу з нацистами, закликав до радикальної підпільної боротьби.

У червні 1941-го став співавтором Акту відновлення Української держави. За це німці посадили його у концтабір.

Проводив активну боротьбу проти Москви та радянської влади, за що радянський уряд бачив у ньому небезпечного ворога.

Очолював ОУН до вбивства 1959 року.

Ярослав Стецько (1912–1986)

Політик, член ОУН. У лютому 1940-го Стецько був співініціатором створення у Кракові Революційного проводу ОУН. Його обрали заступником провідника ОУН Степана Бандери.

1941-го Стецько скликав у Львові Національні збори. На них 30 червня 1941 року проголосили Акт відновлення Української держави. Стецька обрали прем'єром Українського державного правління.

За відмову на ультимативну вимогу Адольфа Гітлера відкликати акт, Стецька заарештували. Після війни жив у еміграції. 1946 року очолив Антибільшовицький блок народів. Розгорнув діяльність із викриттям злочинів комуністів. Підписав домовленість із Китайською антикомуністичною лігою про співпрацю.

Андрій Мельник (1890–1964)

Начальник штабу діючої армії УНР.

Після вбивства лідера ОУН Євгена Коновальця Андрій Мельник очолив помірковане крило ОУН.

Після розриву з Бандерою Мельник звернувся до Гітлера з меморандумом щодо створення у лавах німецької армії окремих українських частин. Спроби Мельника створювати українську адміністрацію суперечили планам нацистів. У січні-жовтні 1944 року він перебував у концтаборі Заксенгаузен.

Очолював Провід українських націоналістів. 1957-го висунув ідею створити Світовий союз українців.

Олег Ольжич (1907–1944)

Поет. Очолював в Центральному проводі ОУН культурний сектор, згодом став заступником голови проводу ОУН.

У 1938–1939 брав активну участь у розбудові Карпатської України. Протягом 1939–1941 очолював Революційний трибунал ОУН.

1941-го узяв участь у формуванні місцевої адміністрації та поліції у Києві. У травні 1942-го Почаївська конференція ОУН обрала Кандибу заступником голови Проводу українських націоналістів та головою Проводу на українських землях. У січні 1944-го після арешту Андрія Мельника перебрав посаду Голови Проводу ОУН.

Вбили вояки гестапо.

Роман Шухевич (1907–1950)

Політичний і військовий діяч українського революційно-визвольного руху, генерал-хорунжий Української повстанської армії.

Під керівництвом Шухевича в серпні 1943 року провели третій Надзвичайний великий збір ОУН, прийняли розгорнуту програму організації. Шухевич вважав, що єдність українського визвольного руху є важливою запорукою успіху. Вимагав від командирів усіх загонів визнати єдине повстанське командування.

Будував УПА за зразком регулярної армії, створював штаби, школи офіцерів.

Тарас Бульба-Боровець (1908–1981)

1932 року з друзями заснував підпільну організацію "Українське національне відродження", для проведення культосвітньої роботи серед молоді.

1940 року за наказом президента УНР в екзилі Андрія Лівицького відправився на Волинь для формування "Поліської Січі". Станом на 1941 рік чисельність формування сягала 10 тис. бійців. У серпні 1941-го захопили містечко Олевськ. Запровадили українське управління, організували міліцію, сформували Українську повстанську армію "Поліська Січ". Олевськ став столицею Олевської Республіки.

Після приходу німців організували партизанську боротьбу, звільняли людей, який примусово вивозили на роботу, влаштовували диверсії. Вимагав від нацистів визнати самостійність України та звільнити українських політичних в'язнів.

З 1948 року жив у Канаді. Організував випуск видань, які нелегально переправлялися в Україну. У них писав про вояків УПА та боротьбу проти СРСР.

 

Василь Макух (1927–1968)

Колишній боєць УПА та політв'язень. Здійснив акт самоспалення на Хрещатику 5 листопада 1968 року.

По завершенні Другої світової війни Василю Макуху призначили 10 років таборів за участь в українському повстанському русі. Після звільнення продовжив листуватися зі знайомими політв'язнями та націоналістами, їздив на зустрічі до Львова та Києва.

1968-го прибув у Київ перед святкуванням річниці більшовицького перевороту. Зайшов у під'їзд будинку №27 біля Бесарабського ринку, облив себе бензином, підпалив та охоплений полум'ям вибіг на вулицю в напрямку нинішньої площі Незалежності. Кричав: "Хай живе вільна Україна!", "Геть окупантів!" Це був перший у новітній історії Європи акт самопожертви проти національного гноблення.

Левко Лук'яненко (1928–2018)

Дисидент, політик. Створив "Український робітничо-селянський союз", що виступав за конституційне відділення України від СРСР.

У січні 1961-го Лук'яненка засудили до розстрілу за "антирадянську агітацію та пропаганду". Вирок замінили на 15 років ув'язнення. На волю вийшов 1976-го. Після цього відмовився від марксизму та перейшов на радикальні засади.

Став одним із 10 засновників Української Гельсінської групи. За це його засудили до 10 років ув'язнення і п'яти — заслання. Покарання відбував у Мордовії, на Уралі і в Сибіру. 1988-го помилували.

30 березня 1990 року Лук'яненко став депутатом Верховної Ради. Був одним із авторів "Акта проголошення незалежності України", ухваленого Верховною Радою 24 серпня 1991 року.

 

Валентин Мороз (1936–2019)

Дисидент, історик. Відбував ув'язнення за "антирадянську агітацію". Писав твори про табори, публіцистичні есеї.

1 червня 1970-го Валентина Мороза арештували вдруге. Звинуватили у націоналізмі. Отримав шість років спецтюрми, три роки таборів особливо суворого режиму і п'ять років заслання з визнанням особливо небезпечним рецидивістом.

П'ять місяців голодував.1979-го під тиском світової громадськості радянська влада обміняла Мороза та ще чотирьох дисидентів на двох радянських агентів КГБ, арештованих у США.

Вважають ідеологічним авторитетом для членів Соціал-національної асамблеї, у виданнях якої виходили його книги з питань націоналізму.

Василь Стус (1938–1985)

Поет, представник українського культурного руху "шістдесятників".

4 вересня 1965 року в переповненому київському кінотеатрі "Україна" Василь Стус звернувся про присутніх: "Хто проти тиранії – встаньте!" – і сам устав перший. Це була прем'єра фільму Сергія Параджанова "Тіні забутих предків". Такою була реакція Стуса на перші післясталінські масові арешти серед української інтелігенції.

Після цього Василя вигнали з аспірантури й заборонили працювати. Після участі в акціях протесту твори Стуса перестали друкувати.

У відкритих листах до Спілки письменників, Центрального комітету Компартії, Верховної Ради критикував керівну систему, що стала повертатися до тоталітаризму, відновлення культу особи та порушення прав людини. На початку 1970-х приєднався до групи захисту прав людини.

14 травня 1980-го Стуса заарештовано вдруге і засуджено до 10 років ув'язнення та п'яти – заслання. У ніч на 4 вересня 1985 року помер у карцері.

В'ячеслав Чорновіл (1937–1999)

Політик та публіцист. Брав участь у національно-визвольному русі "шістдесятників" та дисидентів.

Засновник та головний редактор підпільного українського часопису "Український вісник". Член Української Гельсінської групи. Один із ініціаторів створення Української гельсінської спілки.

Кілька разів ув'язнений за "антирадянську пропаганду". Перебував у мордовських таборах суворого режиму і на засланні. Загалом пробув у неволі 17 років.

У 1990–1992 роках — голова Львівської обласної ради. Народний депутат України з березня 1990-го. На президентських виборах 1 грудня 1991 року за В'ячеслава Чорновола проголосували 7 420 727 українців – 23,27%. Він зайняв друге місце слідом за Леонідом Кравчуком.

×