29 квітня 711 року десятитисячне мавританське військо під командуванням Таріка ібн Зіяда висадились поблизу сучасного Гібралтару і розпочало свій завойовницький похід в Європі. Протягом наступного десятиліття були підкорені майже всі Піренеї за винятком північних районів Галіції, Країни басків та Астурії. На завойованих в Іберії землях була створена ісламська держава, яка проіснувала до 1492 року.
Арабське завоювання Африки розпочалось в із підкорення Єгипту (647), Карфагену (670), Нумідії (сучасний Алжир, 703). На початку VIII століття араби контролювали всю Північну Африку, поділивши її на три адміністративні області, активно впроваджували іслам серед берберського населення Магрибу. Із завоюванням Танжеру в 709 році перед арабським полководцем Мусою ібн Нусайром відкрився плацдарм для вторгнення в Європу. Для цього він спорядив експедицію на чолі з Таріком ібн Зіядом, яка 29 квітня 711 року висадилась на півдні Іберії.
Протягом десятків років, після втрати Візантійською імперією своїх завоювань у Північній Африці, бербери неодноразово здійснювали напади на південь Іберії. Тому висадка арабсько-берберських військ Таріка була сприйнята як черговий грабіжницький набіг, тому не отримала гідного опору королівських військ. Легкому просуванню завойовників сприяв і розкол у королівстві вестготів через боротьбу за престол. В липні відбулась битва біля Гвадалети, в якій загинув король Родеріх, а військо вестготів було розбите. В 712 році на Піренейський півострів прибули війська на чолі із Мусою ібн Нусайром, які захопили Меріду, а наступного року здійснили успішний похід на Мурсію.
Вестготський вельможа Теодемир, який після загибелі Родеріха, був проголошений королем, зумів укласти з арабами договір, за яким за невелику данину був визнаний правителем північної частини Іберії, яка ще не була завойована арабами. Незважаючи на це, до 719 року війська Абдул-Азіза ібн Муси дійшли до Тулузи і здійснювали спроби завоювання півдня держави Франків.
Разом із завойовниками в Іспанію стало переселятись і мирне населення. Араби з Північної Африки та Єгипту осідали, як правило, у великих містах, а бербери - в сільській місцевості. Основною задачею ісламських правителів було закріпитись на завойованих землях. Цьому сприяло досить толерантне ставлення до християн і юдеїв, які з приходом мусульман перестали утискатись християнами. Виняток складали міста Кордова і Толедо, де було введено пряме арабське правління і за 40 років християнське населення було витіснене за межі міської території. До кінця VIII століття християнська церква зберігала свій статус і почала занепадати після того, як місцева знать стала переходити на арабську мову і навернулась в іслам, прагнучи брати участь в державному управлінні. Тим не менше, до ХІ століття більшість населення півострова складали християни, а латина залишалась головною на півострові.
Завоювання вестготських територій тривало протягом декількох наступних сторіч (лише в 902 році були захоплені Балеарські острови), але сама арабська провінція Аль-Андалус після повалення влади династії Омейядів зазнала розколу і на її території виникла незалежна від Арабського халіфату держава - Кордовський емірат (756). Фрагментація арабських територій посилилась в XI-XII століттях, що ослабило арабські держави в Іспанії і привело їх до поразки від армії Кастилії і Арагону в 1492 році.
4 
1
Коментарі