— Після того як на Майдані людям очі повибивало, прийшов до мене чоловік. Каже, ми заплатимо, гроші у нас є, зробіть протези, — розповідає 64-річна Тетяна Губенюк зі столичної лабораторії очного протезування. — Говорю, хай лікуються, а потім поставимо їм очі. Після того більше ніхто не приходив.
Тетяна Іванівна зустрічає в коридорі підвалу Жовтневої лікарні в центрі Києва на вулиці Шовковичній. У кабінеті облуплені стіни з плямами від вологи. З крана капає вода. Маленьке заґратоване вікно під стелею на рівні тротуару.
— Цей будинок Терещенко будував (київський меценат ХІХ ст. — "ГПУ"). Стіни метрові, їх видно з боку вікна, — причиняє його. — Ручка ще дореволюційна, накидна, як клямка.
Вибачається за умови. Каже, давно не було ремонту, але обіцяють.
— У нас тут темнувато, північний бік. А бачити треба добре, щоб око точно обточити, намалювати. Ми тут усі в окулярах.
На столі лежать дві пари окулярів. Дістає із сейфа зі стосу коробок одну. Вона картонна, схожа на цукеркову. Всередині поміж картонних перетинок на ваті лежать штучні очі.
— Це зразки, з яких робимо протези. Отримувала їх у Москві. То 35 років тому було, я тоді тільки прийшла сюди. Тоді у нас 16 людей працювали, тепер — троє. Мали свою реєстратуру. Люди в чергу записувалися на очні протези. Багато хто з тих клієнтів утратив очі на війні. Що три місяці писала у Москву закази на зразки отакенними простинями, — розводить руки. — Там у них тих зразків — цілі шафи. Можна день шукати й не знайти. У мене 9 тисяч було, світовий стандарт три з половиною тисячі. Зараз тисячу маємо, але й цих вистачає. За ними виліплюємо протез із тієї ж пластмаси, що й зуби роблять. Таке око можна п'ять років, а то й 10 носити, а скляне тільки рік. Бо як випаде — розіб'ється, а пластмасовому нічого не буде.
Дістає з кишені халата око. Кидає його кілька разів об стіл. Протез залишається цілим. На вигляд око не відрізняється від справжнього. Збоку є виїмка. За нею розрізняють, ліве чи праве. Ямка має бути біля носа. Ховає виріб назад до кишені.
— Скляне ще й сльоза за рік роз'їдає. Стає шершаве і ріже тіло. Воно потім зростається, очна ямка стягується й випихає протез. Моргне людина — й око випало. Буває, прийде пацієнт, те око вже щокою тримає. Треба було давно поміняти. Люди грошей не мають, тому рідше звертаються. Іще два приватні підприємства з протезування очей відкрили. Хтось за кордон їде працювати, але вони кругом однакові. В Ізраїлі свою справу відкрила наша колишня співробітниця. Усі в німців училися, і Москва теж, а ми — в Москві. Школа одна. У мене є зразки німецьких протезів, — дістає із сейфа баночку з-під крему.
Відкручує й витягає протези в целофановій торбинці. Подібні до тих, як у коробці та з кишені.
— Це німецькі, були в якоїсь лікарки. Вона вмерла, то мені їх давно подарували. Турецькі бачила. Такі шершаві. Як люди їх носять? — дає помацати. Око на дотик, як дрібна пилка для нігтів. — Якось з Америки людина приїжджала зробити протез. У нас в рази дешевше, а за якістю не поступаємося. Матеріал такий, що не шкодить і хворим на діабет і рак.
Ідемо до іншої кімнати, де художник-протезист розмальовує протези. На столі вирізані журнальні фотографії очей, дощечка із залишками фарб та кілька заготовок із зіницями.
— Фарбам уже років 40. Не висохли, бо в свинцевих тюбиках. Ленінградські, ще з часів Союзу. Мені сучасні подарували. Раз видушила — і засохли. Щіточок мільйон треба. Найтонша — як вістря голки. Нею прожилки навколо зіниці розмічаю, — художник із 35-річним досвідом Тетяна Садовська висуває шухляду й дістає шматочок червоної тканини. — Це натуральний шовк. Витягаю ниточку й кладу на білок ока, щоб зробити судини. Наношу їх, коли протез готовий і відшліфований. Потім поверх судин покриваємо прозорим шаром.
Очне яблуко виливають у формі, як зуби. Кольорову частину вирізають із пластмаси й розмальовують. Найважче зробити карі очі. Вони чорні, а на світлі зсередини, як справжні, мають відтінок перестиглої вишні.
— При запіканні фарби дають інші барви, ніж коли змішуєш на папері. У цьому й складність. Отут печуться, — Тетяна Губенюк відчиняє круглі дверцята пічки. Там банка з варениками. — Ми тут і сніданки заодно гріємо, — ніяковіє. — Буває, за два дні протез готовий, а часом і два тижні треба. Дівчата вимогливі. Хочуть, щоб очі були однакові до складочки та впадинки. З чоловіками простіше, менше комплексують. Один із дружиною в мене недавно був, аби поміняти протез. Я його не впізнала. Колись із мамою ходив. Жінки, коли заміжні, від чоловіків намагаються приховати, що око вставне. Його на ніч виймати не треба. Це ж не зуби, ним не подавишся.
Протез витягають раз на три дні, аби промити від пилу. Протирають спиртом. Раз на три місяці чистять зубним порошком.
2 
1
Коментарі