Працівник автосервісу Леонід Каретніков, 46 років, кілька років не виходив із квартири. Мав агорафобію — страх відкритого простору. Також боявся залишатися сам.
— Це почалося 15 років тому. Я тоді був у першому шлюбі. Мав проблеми з дружиною. Їхав із нею в метро, раптом почалося серцебиття, паніка, кинуло в піт, хотілося кудись бігти. Бажав умерти, бо це витримати неможливо. Коли заходив у метро, це повторювалося.
Спершу перестав їздити в метро, потім в іншому транспорті. За якийсь час уже не виходив із квартири. Розлучився, кинув роботу. Намагався робити бізнес в інтернеті. Друга дружина приносила продукти, батьки присилали гроші.
— Не відпочивав на природі, не їздив до батьків, сина. Не міг піти на день народження. Друзів не залишилося. Жив, як інвалід. Звертався до психіатрів, вони давали таблетки. Я сидів удома, пив їх, але так і не міг виходити з квартири.
У Центр психотерапії столичної психоневрологічної лікарні №1 Леоніда привели батьки і дружина. Щоб вийти з дому, випив багато заспокійливого.
— Лікар Леонід Юнда спитав, чого я хочу. Відповів: почати жити, поїхати на море. Ну, каже, збирай валізи, через місяць поїдеш. Я не повірив, що таке можливо. Але я таки поїхав.
У відділенні чоловікові кілька днів кололи заспокійливі. Він боявся залишатися сам, не відпускав дружину і батьків.
— Потім лікар узяв за руку і повів у метро. Я запропонував почати з Петрівки, бо там неглибоко. Доктор каже: "Ні, їдемо на Дорогожичі". Я на автопілоті зайшов у тролейбус, потім у метро. Став перед турнікетом і розумію, що не можу зробити крок. Лікар кинув жетон, зайшов і каже: ну, як хочеш, залишайся. А стояти одному — у 300 разів гірше. Кулею побіг за ним.
Фобії виникають у тривожних людей на тлі стресу у важливій ситуації, каже керівник Центру психотерапії Леонід Юнда, 59 років.
— Боязнь відкритого простору — це прихований страх смерті. Леонід боявся, що у випадку чого йому не зможуть допомогти. А вдома безпечно, є телефон, завжди можна викликати лікаря. Ще безпечніше — у лікарні, бо на першому поверсі реанімація.
Фобії лікують довго. Потрібна третина того часу, який людина хворіла.
— Хворого треба переконати, що страх безпідставний. Був випадок, коли жінка не могла зайти в метро. Із нею пішли двоє лікарів. Затягують її на ескалатор, а вона впирається. Підходить міліціонер і питає: що ви робите? Тоді пішла сама.
У лікарні Леоніду роз'яснювали особливості його страху, проводили сеанси навіювання в гіпнотичному стані, пацієнт пройшов групову роботу з психологом. Після виписки чотири місяці пив таблетки і займався аутотренінгом.
— Знайшов роботу, знайомився з людьми, зайнявся спортом. Раз на рік приходив на огляд і заняття з психологом. На море їжджу щороку. Перестав уникати людей.
Через півроку відчув, що колишні звички можуть повернутися.
— Коли сідаю в автобус, розумію, що підсвідомо уникаю підземки. Тоді заганяю себе в метро, і на душі стає легше. Якщо страх не переборювати, він прогресує.
Деніель Редкліфф уникає натовпу
Актор Деніель Редкліфф, 21 рік, не їздить у метро Лондона через охлофобію — страх натовпу. У фільмі "Гаррі Поттер і Орден фенікса" є епізод, коли він намагається засунути проїзний у турнікет замість того, щоб прикласти до зчитувального пристрою.
— Я не їжджу в метро, бо це зводить мене з розуму. Тому й не знаю, що робити з проїзним, — каже він.
Проявляється охлофобія приступами паніки, задухи, непритомністю.
1 
1
Коментарі