— Уже 10 лет я благодарю Бориса Тодурова за каждый день жизни, — каже 48-річний харків'янин Едуард Соколов. У листопаді минуло 10 років, як йому пересадили серце після інфаркту в Інституті хірургії і трансплантології ім. Олександра Шалімова.
Вмощується на дивані в коридорі столичного Центру серця. На чоловікові — капці й темно-синій спортивний костюм. Кладе ногу на ногу, ліктями спирається об диван. Говорить тихо.
— Я служив у секретних військах, — продовжує російською. — Нервова робота позначилася на серці. Ще й 13 років викурював по пачці-півтори в день. Мав низький тиск і часто непритомнів. Бувало, серце пекло — тоді викликав "швидку". У 35 років у трамваї стало недобре, ледь не задихнувся. Думав, помру. Кондуктори вивели, допомогли дійти до лікарні. Це був інфаркт. Лікарі сказали: "Хочеш жити — кинь курити". Але це вже не допомогло. Я задихався на кожному кроці. Ще рік ходив на роботу, потім в Інституті Амосова сказали, що єдиний вихід — пересадити серце. Направили до молодого тоді Бориса Тодурова. Він не боявся, був готовий ризикувати.
Едуард Соколов чекав донора в лікарні 9,5 місяця. Для підтримки серця йому ставили крапельниці.
— Зі мною лежали ще четверо, всі молоді — від 20 до 30 років. Майже з усіма подружився, але розумів: кожен із нас може померти. Одного ранку прокинулися, а 20-річного хлопця немає. Я все витримував — офіцерська закалка.
29 жовтня 2003 року Соколова прооперував кардіохірург Борис Тодуров. Зараз він — головний лікар Центру серця. Щороку робить понад 500 операцій. Вперше в Україні пересадив цей орган 2000-го.
— Ми чекали донора з тією ж групою крові й резус-фактором. Якщо серце відрізняється за вагою на 15 відсотків, уже не підійде, — згадує Борис Тодуров, 48 років. — Кілька разів виїздили за органом і поверталися ні з чим. Родичі, вбиті горем, відмовлялися відд авати. Едуард не впав духом і терпляче чекав. Доля нагородила його за це. За серцем поїхав я сам. Стояв у пробці, переживав. Бо поза тілом воно може жити щонайбільше три години. Але довіз і швидко вшив.
Соколову сказали, що орган пересаджували 4 год.
— Відкрив очі, дивлюся — переді мною стоять 12 лікарів у масках, — розповідає Едуард Костянтинович. — Видно, як в усіх очі усміхаються. Раді, що живий. Запитали, чи боляче. Трубка в роті була, не міг говорити, то дали ручку й папір. Анестезіолог каже: "Та він же під наркозом. Я сам так хвилююся, що нічого не напишу". А я вивів рівно і красиво "онемели пальцы". З подачі Бориса Михайловича написав книгу "Исповедь человека с пересаженным сердцем". Узяв псевдонім Соколов-Сердечний. Хочу, щоб люди знали, як важливо погодитися віддати свої органи після смерті.
Тоді ще не мали методик відновлення після пересадки серця, згадує Едуард Соколов. Багато рухав руками й ногами, щоб розганяти кров, стискав і розтискав пальці.
— Дали мені гарного лікаря. Приходив додому. Перші місяці не дозволяв ні на бік повернутися, ні спину прогнути. Рік розмовляв зі своїм серцем, звикав. Гладив: "Друже, тепер ми з тобою удвох живемо. Я тебе не ображатиму, не куритиму й не питиму. Ну, й ти мене не підведи".
Соколов не буває в людних приміщеннях, щоб не підчепити інфекцію. У сезон грипу, як іде в магазин чи поліклініку, надягає маску. По півдня працює інженером в одному з харківських ресторанів.
— У нас не просто ресторан, а пивоварня. Багато техніки. Стежу, щоб добре працювала, — каже.
Приїздить до Києва, щоб підтримати тих, хто має серйозні проблеми із серцем.
— Лежить під крапельницею 14-річний хлопчик — губи і руки сині, бо серце ледь працює, відсотків на 15. Кажу: "Все буде добре. У мене серце пересаджене. А глянь, який я повненький, щоки товсті". А він: "Правда, що мені можна буде, скільки захочеш, пити?". Там забороняють, бо це перевантажує орган. До такої дитини треба привести народних депутатів, щоб побачили. Тоді, може, приймуть закон про передачу органів. А то сваряться — переходити на літній час чи не варто.
Едуард Соколов не знає прізвища свого донора, бо його не розголошують.
— Це був 26-річний курсант Університету внутрішніх справ, майбутній міліціонер. Мав аневризму мозку. Дізнався лише, що звали його Іван Михайлович. Один телеканал хотів родичів розшукати, але не вдалося. Його батьки, кажуть, — медики. Розуміли, що врятують ще одне життя. Віддали серце й нирки сина. Людей залякали "чорними" трансплантологами, але насправді всі операції роблять легально. Інакше не вийде, бо купа лікарів задіяні.
Із пересадженим серцем можна працювати, займатися спортом, каже Борис Тодуров:
— Але імунна система працює лише на чверть — через ліки. Це як штучний СНІД. Для нас застуда чи грибок — не страшні, а вони можуть померти. Мій перший пацієнт пішов із життя на 11-й день після операції — від ниркової недостатності.
Інший чоловік упав у депресію, бо не міг знайти роботу. Відмовився від ліків, запив і помер. Організм сам позбувся чужого органу. Третій працював у комп'ютерному клубі. Там застудився, серце нагноїлося.
— Пересаджене серце нічого не відчуває, бо не має нервових закінчень. Своє б'ється частіше або рідше, адже нерв дає імпульс. А в цих людей ритмом керують гормони. Якщо я плачу через сумний фільм, пульс частішає одразу. В них — за пару хвилин.
6 пересадок серця зробили в Україні. Чотири з них виконав Борис Тодуров. Двоє із шести пацієнтів — живі.
8 
35413
Коментарі
1