Гран-прі "Молодості" отримала картина українського режисера Сергія Лозниці "Щастя моє".
Це фільм-притча, історія подорожі водія Георгія, який збивається з траси й губиться в глухих російських селах. Стрічка спільного виробництва України, Німеччини й Нідерландів. Прем'єра відбулася цьогоріч на Каннському фестивалі. Отримала багато міжнародних нагород, серед них приз за найкращу режисуру на російському кінофестивалі "Кінотавр" у Сочі. Керівник "Мосфільму" Карен Шахназаров назвав фільм "відверто антиросійським".
Сергій Лозниця виріс у Києві, працював в Інституті кібернетики, займався системами прийняття рішень і проблемами штучного інтелекту. Закінчив ВДІК у Москві, знімав документальне кіно. Із 2001-го мешкає в Німеччині.
Сергій ЛОЗНИЦЯ, 46 років:
- Мені подобається фраза Пабло Пікассо: "Живопис не для прикрашання житла, живопис для атаки". Фільми бувають категоричні, жорсткі, зухвалі. Не треба цього боятися. Боятися потрібно страшної байдужості, відсутності думки.
Півроку шукали учасників для масової сцени базару. Об'їздили всю Чернігівську область, зібрали близько трьох тисяч облич. Відібрали 250 чоловік. Сцену репетирували один раз і два дні її знімали, було 19 дублів. Треба було домогтися від людей природної поведінки. Хотів передати відчуття щільного натовпу. Потрібен був довгий епізод - понад 4 хвилини. Монтаж тільки зруйнував би це відчуття.
Наша стрічка - попередження, модель, у якій можемо близько розпізнати ситуації з реального життя. Завдяки мистецтву можна розглядати таку модель на безпечній відстані - на екрані. Вона нас лише зачіпає інтелектуально й спонукає до мислення. А вихід кожний шукає сам.
Справа не в Росії. Є російська міліцейська форма й номери машин, але ж не сказано, що це - вся Росія. Починаєте щось впізнавати, бо маєте досвід із життя. Бунюель поїхав у гори й зняв "Лас-Урдес. Земля без хліба". Про те, як деградує одне село в горах. Фільм заборонили, Бунюеля виставили з Іспанії. Через 60 років я бачив "Лас-Урдес. Земля з хлібом". Зробили таку стрічку за мотивами Бунюеля, щоб показати процвітання. Але в Бунюеля не про те йшлося. Погляд з окопу катастрофічний для тих, хто сидить в окопі. Він і створює вороже оточення.
Картину вже показували в Росії - у Новосибірську, Пермі, Анапі, Вологді, Сочі. Реакція - 50 на 50, але вона була. Зачіпала. На "Кінотаврі" після першого пострілу в фіналі залунали оплески. Публіка подумала, що герой справедливо мстить. Наступний постріл - оплески. Ще один - мертва тиша. Це була не помста, причини немає, куля вже не шукає логіки.
Хотів би зняти кіно про перші місяці війни. Мене цікавить період зміни влади, суспільного ладу, як це відбувалося - у мікродеталях. Фільм буде створений за щоденниками і спогадами. Інша картина, яку я хотів би знімати тут, - про голод в Україні. Цікавить технологія: як одну частину суспільства змусили знищити іншу? Що саме в людях дозволило це зробити? Чи могло би щось захистити від цього? Цікавить технологія розлюднення.
Ми зупинилися в 1917 році й не підемо далі, доки не зрозуміємо, що тоді сталося. У Києві досі стоїть пам'ятник Леніну. І ми спокійно проходимо повз нього.
На цьому фільмі навчився робити ігрові картини. Ні, навчуся, коли зроблю їх штук п'ять.
Макс Фріш говорив: "Усе давно вже сказано. Але оскільки ніхто не почув, доводиться повторювати знову й знову".
"Тривалий час жоден із українських фільмів не отримував нічого на "Молодості". Але ми були щасливі, що могли вибрати "Щастя моє". Вразило, що картини, зняті молодими режисерами, доволі депресивні. Їх оточує така реальність. Важко дивитися ці жорсткі стрічки в такій кількості"
Гжегож КЕНДЖЄРСЬКИЙ, член журі, оператор фільму "Вогнем і мечем", Польща
7 
1
Коментарі
3