Фото: Анна Зевако

 

- Моя історія – історія дуже сильних і дуже важких поранень, - каже ветеран штаб-сержант США у відставці 43-річний Шайло Гарріс.

Він виступав у столичному "Американському домі". Приїхав, щоб розповісти українським ветеранам АТО, як боротися з психологічними наслідками служби у зоні бойових дій.

- Мій дід і батько були військовими. І я знав, що стану колись військовим. Моє життя, як і життя багатьох американців, змінив теракт 11 вересня 2001 року. Тоді я вирішив, що піду служити.

Молодий солдат за розподілом потрапив у Швайнфурт (Німеччина), у складі стрілецької дивізії. Згодом його направили в Ірак. Він дислокувався неподалік від Багдада. Згадує, як з іншими побратимами патрулював територію.

- Переломний момент стався 19 лютого 2007 року. Під час патрулювання, патрульна машина наїхала на саморобну міну. Троє солдатів загинули на місці. Але мені вдалося вижити.

Він згадував той страшний момент, коли після сильного вибуху намагався вискочити з машини.

- Через сильну контузію і шок не відчував перший час болю. Крізь густий чорний дим побачив, що палає одяг. Упав на землю. Згодом побачив біля себе медичний патруль.

Медики ввели його в медикаментозну кому на 48 днів. Виявилося, що мав 70% опіків на тілі. Через це втратив три пальці на лівій руці, кінчик носа та обидва вуха.

- На реабілітацію пішло 3 роки життя. Довелося пережити 75 складних операцій.

У 2010 році його звільнили зі служби в армії. Після того він вирішив, що буде допомагати іншим солдатам боротися з наслідками війни та пост-травматичним синдромом.

Під час особистої зустрічі він весь час жартував над собою, своїм новим тілом і життям взагалі. Інколи він вдягає штучні вуха-накладки. Любить жартувати, тому має ще й накладки вух як у ельфа, з загостреними кінчиками. Під час розмови інколи знімає вуха, щоб краще чути. У кімнаті тримають температуру нижче 20 градусів, щоб йому було комфортніше там знаходитись. Увесь час посміхається. Але стає серйозним, коли доводиться згадувати про той випадок та загиблих друзів.

- Написав книгу "Сталева воля", мета якої розповісти історію сильного солдата, який зміг не лише вижити у війні, а й повернутися до нормального життя, подолавши випробування.

Його книгу переклали українською мовою і 5 відсотків від продажів підуть на на організацію психологічних тренінгів для ветеранів, організованих соціальним проектом "Переможці" та "Серце воїна".

- З пост-травматичним синдромом борються не лише воїни, а й їхнє близьке оточення і підтримку треба шукати в тих речах або людях, яких любиш, - кілька разів наголосив на цьому Шайло.

 

Ваша книга називається "Сталева воля". Чому? Чи кожен боєць має цю сталеву волю відновитися?

- Не обіцяю, що вони повернуться до нормального життя. І знову кажу: наші молитви мають значення. Моя історія – історія дуже сильних і дуже важких поранень. І, можливо, ті люди, які мають серйозні поранення, але не на стільки важкі як у мене, зможуть побачити та почерпнути натхнення з моєї книги. Зможуть побачити,що якщо зміг впоратися я, то зможуть впоратися безперечно і вони. Чому ми назвали книгу "сталева воля" тому, що потрібно було багато сили та мужності перебороти те, що довелося пережити. Бували такі моменти, коли біль був настільки сильний, що здавалося подолати це неможливо і пережити це буде неможливо. Отож, я пересилив усі ці негаразди, усе, що відбувалося. У мене таке враження, що став я після цього кращою людиною. Я став кращим батьком, і деякою мірою, сильнішим волею. Тому мені здалося що "Сталева воля" - хороша назва.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Повідомили про смерть розвідника від снайперської кулі

У чому можуть знаходити мотивацію та віру в майбутнє ветерани? Який спосіб найефективніший у боротьбі з песимізмом?

- Я знайшов мотивацію у своїх дітях. Хотів стати знову для них авторитетним батьком, ростити їх як слід. І хочу сказати, що у багатьох ветеранів, коли йдуть з війська, з'являється порожнеча в душі. Не знають, чим її заповнити. Багато хто йде в поліцію. Дехто - у приватні охоронні фірми. Дехто - у фірми, які проводять тренінги для військових. Намагаються залишатися хоч трохи у військовій сфері.

У житті кожного ветерана було щось, що приносило йому радість. Потрібно ці речі відшукувати і хапатися за них. Знайти свій напрямок і свою стихію. Я хотів бути кращим батьком своїм дітям. Ми намагаємося попередити ситуацію, коли людина доходить до самого дна, коли вже глибше нікуди падати. Але буває, що їй потрібно сягнути дна, щоб відскочити від нього. Щоб людина побачила, що так далі тривати не може, й сама захотіла щось змінити. Саме тому я написав книгу "Сталева воля". Хотів показати, що мені вдалося досягнути успіху попри те, що одужання було важким. Намагаюся показати, що потрібно уникати дна. Не всі "відпружинюють", коли там опиняються.

Ми достатньо людей втрачаємо на полі битви. Маємо попередити втрати тут, коли вони живі і здорові повернулися додому.

 

Ви, напевне, знаєте багато історій про долі бійців. Які вразили найбільше?

- Мене часто називають героєм. Не дуже люблю це слово. Я просто солдат Шайло. Зустрічав багато чоловіків і жінок, історії яких та вчинки є значно героїчнішими, ніж мої.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Поки війна не закінчиться – я буду тут стояти" - розповіли про подвиг 17-річної дівчини

Ми живемо в країні, де прийнято значні події святкувати військовими парадами. Як Ви вважаєте, такі дії наносять нові травми солдатам?

- Можливо, це повертає людину у травматичний стан. Але паради покликані показати людям, що їхні вчинки святкують. Також - вечірки, які ми називаємо "Ласкаво просимо додому". Це показує людям, що їх чекали, що їм вдячні і що їх люблять. Те добре, що несуть собою подібні прояви, переважує. Це корисно не лише для ветеранів, а і для громади, підтримання духу патріотизму у країні.

Буває, дітям важко прийняти батька або матір, які повернулися з поля бою і з ними трапилося щось гнітюче. І коли дитина на параді бачить, як її батько чи мати їде на парадній платформі, і всі вітають їх – це змінює її бачення. Вона бачить, що і інші ветерани вітають цю людину, і сім'я, і всі пишаються ними.

 

Що б порадили ветеранам?

- Вирішальною в моєму одужанні була не медична допомога. Хоча спочатку, звісно, потребував складних операцій. Допомагають маленькі речі, які дають поштовх. Просто сісти і з кимось по душам поговорити. Нехай це буде консультант, експерт зі здорового харчування чи хтось, хто тебе розуміє. Часто ти рухаєшся, але в неправильному напрямку. Такий маленький момент дозволяє хоча б трішки змінити його - і ти вже бачиш, що йдеш усе-таки куди слід.

×