"Люди живцем гниють" – рідні оборонців з Азовсталі розповіли, що там відбувається

10

Фото: armyinform

Захисники Азовсталі виснажені, не мають знеболювального та антибіотиків, але продовжують битися з окупантами. Ситуацію бійці називають апокаліпсисом. А їхні рідні – пеклом не землі.

Gazeta.ua поговорила з родичами оборонців Азовсталі й дізналася, що вони відчувають та в кого просять порятунку.

Леся Крижешевська, мати військового:

– Мій син Дмитро пішов добровольцем на фронт 2014-го. Стояв у перших лавах полку "Азов". Він весь цей час перебував у Маріуполі. Який "азовці" разом з іншими підрозділами врятували на початку війни. Ми з ним не говорили телефоном із 23 лютого. Перед початком широкомасштабної війни попередив, що таке буде. Уважний син – сказав набратися мужності, вірити в "Азов" і ЗСУ. Після того ми спілкуємося тільки в месенджері. Бувало, що декілька днів не виходить на зв'язок. Він за весь цей час казав тільки, що все добре, що вони впевнені. Але я спілкуюся з іншими матерями, дружинами, читаю новини – там жахіття. Треба хлопців рятувати. Саме тому ми проводили акції в Києві. Я запитувала в нього завжди: чим можна допомогти? Він відповідає, що тільки розголос, щоб їх не забули. Ми завжди пам'ятаємо, як вони вгризаються в землю та бетон.

Від влади два місяці чую, що є план. Ми чекаємо, що щось зроблять. Але на сьогодні не бачимо, що якийсь план реалізують. Хотілося б, щоб влада перейшла до справи. Щоб побачили, що захисників Маріуполя не кинули. Ми звертаємося до всіх посольств, президентів, пікети робили, щоб третю сторону залучити. У хлопців не лише жага до справедливості та захисту землі, але великий досвід, який знадобиться іншим державам.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Окупанти крали, що могли. Іноді трощили будинки заради розваги" - Денис Казанський

Неможливо сидіти й чекати. Добре, що вивезли цивільних. Але там жахіття з пораненими. Їх треба рятувати вже зараз. Там немає належної меддопомоги, антисанітарія. Бійці їдять раз на день. Немає достатньо води. Я вірю в ЗСУ, Нацгвардію, "Азов", але закликаю до мудрості й до рішучих дій влади, щоб побачили, що хлопців не кинули. Ми звертаємося до всіх церков у світі також – це їхній час показати, що вони за справедливість, яку захищають наші сини й чоловіки. Матері втрачають здоров'я вдома – бо це жахіття.

Ми просили зустрітися з керівництвом держави, але влада до нас не виходить. Нам мало їхнього радника Арестовича, який заспокоює, бо ми знаємо, які справи в реальності. Хлопці говорять: "Все нормально". Матері читають між рядків – це крик душі. Хоча вони намагаються заспокоювати. На День матері син сказав: "Вір, усе добре". Подарував мені таку впевненість.

Ініціативна група матерів зверталася до посольства Туреччини, надсилали листи, щоб ця країна виступила третьої стороною і вивезла бійців. І щоб після цього вони до кінця війни перебували в Туреччині. Це шанс для наших військових залишитися живими. Іншого не може допустити світ, бо вони – символ мужності й героїзму. Інакше це буде крах усіх гуманних ідей.

Анастасія Гондюл, дружина захисника:

– У березні майже не було зв'язку. 7 квітня Артем написав, що з ним усе гаразд. А наступного дня командування повідомило, що чоловік поранений. Уламок залишився в тазу. Без рентгену оперувати не можна. Рану обробили, зашили, але уламок залишився. Невідомо, чи перебита тазова кістка. Перебитий нерв – він ходить, але втратив чутливість у ногах. Різких рухів робити не можна, щоб уламок нічого не пошкодив.

Ситуація з пораненими критична. У березні чоловіку ще шість днів кололи антибіотик. Але коли після цього був зв'язок, він мені повідомив, що люди там живцем гниють. Немає жодних антибіотиків. У багатьох ампутовані кінцівки, але допомоги немає. Це пекло на землі.

Влада не виходить на зв'язок. Ми писали листи, намагалися поспілкуватися. Виходили з плакатами – тому що маємо кричати, бо там відбуваються жахливі речі. Все це – проти людяності.

Ми сподіваємося на екстракцію за допомогою третьої сторони (процедура екстракції передбачає переміщення військових із території, що перебуває під контролем противника, і доправлення до безпечної зони. – Gazeta.ua). Звертаємося до ООН і Туреччини. Багато дівчат у Європі виходять на протести, щоб привернути увагу. На обмін Путін не піде – він боїться наших хлопців, як смерті.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Пробити коридор до Маріуполя – це надважке завдання" – експерт

Мій чоловік останнім часом просив, щоб я надіслала фотографію. Написав, що, мабуть, ніколи вже не побачимося. Він втрачає надію. Я його прошу такого не казати – моє серце б'ється, поки б'ється його. Не можу жити без нього. Кажу, що має жити за нас двох і боротися за майбутнє.

Наталія Зарицька, дружина захисника:

– Останній раз спілкувалися з Богданом 7 травня. До цього 15 днів не було зв'язку. Але ми щодня пишемо одне одному повідомлення. Коли він має можливість прибігти до місця, де є інтернет, ці повідомлення перевантажуються. Для чоловіка – великий ризик виходити на зв'язок. Коли телефоном намагався зв'язатися, мав вилазити на найвищу будівлю в місті. Але зв'язок постійно переривався. Так сильно бомбили, що вибухи чула гучніше, ніж чоловіка. А потім і ця можливість зникла. Зараз завдяки Starlink є інтернет, але це теж великий челендж бігати туди, де він працює. Одного разу чоловік вертався на позиції і його накрило касетними снарядами. Я сказала, якщо є ризик виходити на зв'язок, то я краще знайду в собі мужність не чути новин про нього. Час від часу побратим відписував, що все нормально. Це значить, що мій чоловік живий і здоровий, але немає води, ресурсів. Великий квест – збирати воду на території заводу. 7 травня чоловік повідомив, що той побратим поранений. Сказав, що це взагалі може бути наш останній зв'язок. Тому що великий ризик, що його вб'ють. Точок зі зв'язком стає дедалі менше. Попередив, що готуватися треба до всього.

Чоловік називає ситуацію на Азовсталі апокаліпсисом. До поранених у підвал краще не спускатися – це жах. Кільце навколо заводу постійно стискається. Ситуація перетнула всілякі межі. Вони виснажені, але виконують наказ битися до останнього.

×