Іноді треба бути чесним. Не лише перед собою, але й перед людьми. Перед собою я чесний. Перед людьми – не завжди. Хто насправді знає, який чорний вир засмоктує цю душу? А він таки засмоктує і ссе. І причина тому – моя нетерпимість.
Ця нетерпимість – цинічна й подекуди агресивна. Дедалі більше я стаю схожим на таксиста, який не омине прокльонами жодного пішохода. Щоправда, в моєму випадку це акт мовчазної непокори дійсності.
Останні ж місяці, точніше, місяців 30, я взагалі перестав добирати слова для характеристики певних видів нашого населення. Те, що мене дратують гравці на гітарах у переходах, стрільці сигарет, автомобілісти всіх мастей, продавці на стихійних базарах, пасажири електричок, інтелектуали, які збираються за круглими столами, круглі відмінники й любителі сучасної музики, – то моя, так би мовити, внутрішня проблема. І з нею я дам собі раду. Хоч би й через пережовування тої чорної агресії. Але є інші. Ті, які нагадують мені жителів села з однієї Стефаникової новели, в якій дяк Базьо читав Книгу Левит, а люди вірили, боялися і плакали. Марновірні, темні й милі. Мов діти. Тут тобі й пласка земля, й теорії змов, і факультет тіктоку, і зробимо їх разом, і щонайгірше – противники вакцинації. Для кожного з них я маю свої несказані слова. І слова ці – сильні. Образливі, але сильні.
Як утримати чорних яструбів тих слів, якщо настала осінь, а з нею – карантин, всілякі обмеження й дистанційне навчання? Для тих, чиї діти виросли й полетіли у вирій, шукати щастя та безмежної радості окремого від батьків життя, воно, може, й не актуально. А от мені, батькові шестикласника, дистанційне навчання – черговий виклик, що потребує осмислення. Та моя запальна й нетерпима натура на цьому рівні не здатна розгледіти сутність цього явища й осмислити всі процеси реальної дійсності, бо ж дистанційне навчання – це зло і хаос в екзистенційному вимірі, це вирва, що засмоктує в себе буття, вивільнюючи натомість нестерпну пітьму побуту. Одного дня ти з неабияким здивуванням виявляєш у своїй дитині якусь досить звичну для нового часу безпорадність. Щогодини бігаєш перевіряти, чому ж немає підключення до зуму, нервуєш, коли твій син вряди-годи викрикує щось не по темі, й ще більше – коли він посеред уроку встає і йде зробити собі бутерброд. А що такого? Так усі роблять. Окрім того, ти дізнаєшся, що з кожного предмета в нього по п'ять зошитів замість двох, але він на цьому не зупиняється і нарікає, що чисті закінчились і йому немає в чому писати. Тут же ти сам довідуєшся, яке завдання дали з того чи іншого предмета, і ніяк не можеш збагнути, чому цієї інформації немає в нього. От уже й десята вечора, а уроки так і не зроблені.
Дистанційне навчання – це коли весь клас разом із десятком учителів раптом поселяється у твоїй квартирі. І для тебе, виходить, місця вже немає, і тебе вже ніби вижили. Викинули. Відсунули, наче старого карбонарія в черзі за профітролями. Твоя вежа зі слонової кістки тріщить і осипається, твоя впевненість у завтрашньому дні кришиться, мов зуби, – від злості та здивування. Тож до всього твого осіннього загострення додалося ще й це. Вирва, прірва, випадковість фатуму.
Тут ти і згадуєш усіх коронаскептиків і противників вакцинації, всю цю ліберальну політику та свободу вибору, свободу як таку і свавілля дум, що переросло в сотні смертей на день і забиті під саму зав'язку лікарні. В тобі прокидається отой рідкісний чорноротий мерзотник, що був на якийсь час задрімав, і ти починаєш ненавидіти населення з усім цинічним і агресивним запалом. Таке миле, таке глупе й таке небезпечне населення. Аби всі живі були. І здорові.
1 
1
Коментарі