17 років тому у процесі розпаду Югославії закінчилася Громадянська війна між Боснією і Герцеговиною, Хорватією та Сербією. Перекладач з сербської і літературознавець Алла Татаренко каже, що тільки зараз надходить час літератури, яка зможе правдиво розказати про балканські конфлікти.
Наскільки відчутною є травма громадянської війни на Балканах у тамтешній літературі?
?- Під час цьогорічного Форуму видавців у Львові на творчому вечорі сербського прозаїка Ігоря Мароєвича його запитала хорватська письменниця: "Про що Ви не можете написати?", - "Я не можу написати про 1990-ті. Ще не маю тієї мови, щоб неупереджено про це казати, - відповів. - Найкращі романи пишуться через 15 років після війни. Як антифашистський твір Гюнтера Грасса "Бляшаний барабан", що з'явився саме через 15 років після закінчення Другої світової війни. Воєнні травми вимагають від письменника певної дистанції". Хто і коли завинив на Балканах — це заплутана історія. Клубок старої ненависті підігріли наприкінці 1980-х, коли розвалювалася Югославія. До цього письменники говорили тільки про творчість, а потім згадали про ворогів. Головним двигуном всього був страх: вони можуть прийти і вбити мене, краще вистрілю першим. Найагресивніший той, хто захищається. Один мій знайомий боснієць якось розповів історію. Колишні сусіди, представники двох народів Боснії, опинилися по різні боки. Спілкувалися між собою по рації. "Якщо ми завтра підемо у бій, ти будеш у мене стріляти?", - питає один. - "А ти впевнений, що не вистрелиш у мене першим?", - "Невпевнений, але намагатимуся не поцілити". Шкода генерації і цілої країни, де успішно співіснували абсолютно різні народи, мали спільну культуру і музику. Якось по нашому телебаченні показували один сербський фільм про війну у Боснії "Гарні села гарно горять". За сюжетом зустрічаються колись двоє найкращих друзів — православний серб і мусульманин. Але тепер ми бачимо ворогів. Один каже: "Навіщо ти зруйнував мій дім?". Інший у відповідь: "Навіщо ти вбив мою матір?". "Я не руйнував твого будинку", - "А я не вбивав твою матір". А хто ж це зробив? Це зробили злочинці, які прикриваються іменем народу. Тому багато творів воєнного і повоєнного періоду не перекладають у такій кількості, у якій би нам хотілося. Бо вони вимагають коментарів. Якщо боснійці, хорвати чи серби відчувають нюанси шкірою, то наш читач не зрозуміє, що тут діється.
?Скільки зараз є письменників, які прямолінійно вказують на винних і жертв, досі підігрівають конфліктну ситуацію?
-Зараз виробилася інша тенденція. Під час війни говорили: "Моя нація має рацію". І це природно. Інакше людина не виграє, якщо з думками "А чи маємо ми рацію?", йти до бою. Зараз у певних колах сербських літературних критиків з'явився тренд оцінювати твори за тим, чи представлені у них злочини сербів у 1990-х. Така позиція є популярною завдяки підтримці окремих фондів. У Хорватії більше домінує національна тенденція. Це зрозуміло, бо війни 90-х велися на території Хорватії і Боснії.
?Ім'я Еміра Кустуриці неохоче вживають у Сараєво. Є такі небажані персони у літературі?
-Це залежить від участі письменника у політиці. Кустуриця накликав на себе ці неприємності через зміну культурного середовища, коли з Сараєво переїхав до Сербії. Потім перейшов з ісламу в православну віру. Мусульмани, які складають переважну більшість населення боснійської столиці, це сприймають вкрай негативно. Під час війни "чужим" бути дуже погано: у Боснії тоді зруйнували пам'ятник нобелівському лауреату, письменнику Іво Андричу - югославському письменнику хорватського походження. Він не був мусульманином, хоча писав про Боснію. Твори Андрича викидали з бібліотек, а згодом їх повернули. У кінці 1990-х письменника почали цензурувати. Це стосувалося моментів з описами насильства, які нагадували, що кілька століть тому турки прийшли на цю землю насильно потуречувати населення Боснії. Мовляв, не треба пробуджувати міжнаціональну ворожнечу. У Хорватії є дві письменниці, Дубравка Угрешич та Славенка Дракулич, які на початку 1990-х здобули ім'я "хорватських відьом". Вони писали проти війни. Це було непопулярним, бо війна асоціювалася з патріотизмом, захистом своєї території. Угрешич написала есей "А ми хлопці-молодці" про зворотній бік чоловічої влади на Балканах. Описала чоловіків, у тому числі і тогочасних політичних лідерів, як діточок, що спочатку зіпсують свої штанці, а потім плачуть: "Мамо, мамо!". Ясна річ, це не сподобалося політикам. Письменниця була звинувачена у відсутності патріотизму, переїхала закордон. Зараз видання книжок письменниці вже фінансує хорватське Міністерство культури, її друкують у Хорватії, але та воліє жити у Голландії. Бо досі є багато людей, які нервово реагують на її ім'я.
?Що у нас перекладають з воєнної балканської літератури?
-З'являється достатньо романів, які на фоні війни розповідають про щось інше. Минулого року у "Фоліо" вийшов роман Ренато Баретича "Розкажи мені про неї". Це історія хорватського адвоката, дружина якого зникла під час війни. Він довго її шукає, не знає, жива вона чи ні. Адвокат захищає інтереси сербів, у яких відібрали домівки. У Спліті він знайомиться з журналісткою. Виникає роман. Хоча журналістка кохає головного героя, але допомагає шукати дружину, бо є дитина, що залишилася без матері. Інший виданий у нас роман Баретича "Готель "Гранд" демонструє погляд дитини на складні події. Показано готель, де танцівницями у стриптиз-барі працюють українки. Сюди приїздять військові, політики, люди, які щойно воювали і розбагатіли на війні. У боснійській та хорватській літературах, У кінофільмах часто з'являється образ українки такого профілю. Колись у газеті прочитала про долю української дівчини на ім'я Олена, яку знайшли на вокзалі у боснійському місті Тузла. Вона була хвора на усі можливі хвороби. У 20 з чимось років померла. Дівчина об'їздила усю колишню Югославію, де працювала у будинках розпусти. Тоді у хорватській і боснійській літературах з'явилося багато жінок на ім'я Олена, які виступали в різних іпостасях. Десь Олена була царицею темного королівства, яку всі боялися. Або просто жінкою з дороги, представницею найдавнішої професії.
?Крім політичної позиції автора, чим відрізняються між собою сербська, боснійська і хорватська літератури?
-У цих народів існувала трохи відмінна "літературна мода". У Сербії довгий час панував постмодернізм. Мілорад Павич - найвідоміший представник цього напрямку. Натомість до Хорватії постмодернізм прийшов на десять років раніше, мав короткий період розквіту і переважно це відбилося на фантастиці. На початку цього століття тут починає розвиватися масова тривіальна література, а висока література позичає її моделі. З'являється багато комбінованих романів – з одного боку, вони претендують на високу художність, з іншого боку, заграють з масовими жанрами. У Хорватії ще з 1980-х дуже розвинувся детектив. Натомість у сербській літературі він з'являється фактично тільки тепер. Зараз пожвавився культурний обмін між цими державами. Багато книжок хорватів виходить у сербських видавництвах. Ця література певною мірою задовольняє попит сербського читача на інші жанри. Сербські автори видаються у Хорватії менше. Обидві літератури використовують коди масової літератури, але при цьому не скочуються до банальності. У текстах сербських письменників є цікава лінія рок-н-ролу – культура рок-музики, поп-культури, яка має спільний код у сучасних українських авторів. Коли читаємо Ірену Карпу чи Світлану Поваляєву, розуміємо, що вони слухають ті ж пісні, які люблять герої, скажімо, Звонко Карановича. Якщо слухаємо одну і ту ж музику, або дивимося одні і ті ж фільми, значить, маємо спільну матрицю. Це допомагає краще порозумітися.
?Чим відрізняється життя українського письменника від сербського?
-Думаю, сербам живеться легше. Професійним письменником важко бути і там, бо гонорари не дозволяють виживати. Виняток становлять "живі класики" та автори бестселерів. Але наклади сербської і хорватської літератури не менші, а інколи й більші, ніж української. Їхні автори дуже здивовані, що така велика країна як Україна має такі маленькі тиражі. Там видавці більше дбають про популяризацію своїх авторів, постійно організовують літературні вечори. За участь в останніх, до речі, платять гонорари і письменникам, і критикам. Середній рівень зарплат і рівень життя у Сербії приблизно такий як у нас. Книжки дорожчі, але їх купують. Зате в Україні, багато людей приходять на літературні вечори. Сербські і хорватські письменники кажуть, що такої публіки, як на львівському Форумі видавців, вони не бачили ніде.
3 
4880
Коментарі
8