"Україна - це не лише проблеми, суди над опозицією та корупція. Це ще Жежера і його магія"

 

У серпні 2011 року вийшла друком збірка есеїв Віталія ЖЕЖЕРИ „ГОСПОДНІ КОМАРИКИ".

Книга містить кращі колонки автора, що публікувались у "Газеті по-українськи" протягом 2005-2011 років. Проза Віталія Жежери не залишає байдужим нікого. Вона близька, зрозуміла, незвично глибока і проста водночас.

Віталій Жежера - це окремий світ, у який він іноді пускає зазирнути. Його дерева, його дівчата, його діди, вуса, посмішка і він сам - це те, що допомагає мені на чужині пам'ятати: Україна - це не лише проблеми, суди над опозицією та корупція. Це ще Жежера і його магія. Він знає, де те місце у мене в серці, про яке я вже сама забула. Інколи думаю: як його дружині Ніні з ним живеться? Це ж не можна в селі жодного ясеня зрубати, жодної нової груші посадити, бо він уже полюбив і описав те, що є. А ще він багато курить, і від цього у нього жовті вуса. Коли він сміється, все його обличчя збирається в одну хитру посмішку. Він стає схожий на печене яблуко. Світлана Пиркало, письменниця

Не перебільшу, якщо скажу, що після фільмів Олександра Довженка, живопису Катерини Білокур, поезії Миколи Вінграновського, музики Володимира Івасюка, проза Жежери - найбільш безпосередній вияв українського генія. У цих оповіданнях завжди присутнє особливе переживання світу, яке люди іноді називають дивом. Парадокс у тому, що Віталій завжди пише про речі звичайні - армія, робота, залізні зуби, птахи. Але його колонки зі спокійним серцем можна було відправляти капсулою у відкритий космос як есенцію української душі - її найсвітліших проявів і переживань. Андрій Бондар, поет і перекладач

Віталій Жежера, він же Христофор Груша - мій великий друг і один із найкращих театральних оглядачів епохи. Часто його тексти нагадують маленькі п'єси: завжди наповнені сильними характерами, виразними подробицями. Таких, як він, людей називаю Барбосами - дворнягами. Він не ньюфаундленд, ні боксер, ні якась інша елітна порода. Його уважний погляд, харизма, мудрість й простота - це все від дворняги: справжнього собаки-друга. Сергій Проскурня, театральний режисер

Коли я приїхав із Запоріжжя до Києва, з людської "хрещатицько-прорізної" бовтанки в мою свідомість спочатку протиснувся Жежерин ніс - "кноцур", сказали б мої запорізькі приятелі, потім жовтуваті вуса. Спливло кимось підказане прізвище, схоже на політ джмеля чи поганяло жиганюри з Привозу. Цей Жежера, як я зрозумів, був митцем, бо стояв серед їхнього гурту, на розі Пушкінської й Прорізної, і настійливо закликав одного з гурту, суворого з виду поета-гуцула, зайти до бару навпроти на чарку-другу. "Сонце гуцульської поезії" мляво відмовлялося, а Жежера, клишоного підвернувши джинсову ногу в здоровенному кросівку, чорна сумка на плечі, енергійно розмахував руками. "Василю! - раптом театрально вигукнув він. - Ну хочеш, я стану на коліна?!"

Віталія Жежеру шаную, а те, що він пише - люблю й виокремлюю. Життя, схоплене крізь мудру й дещо парадоксальну оптику жежеринського ока - оце він. Павло Вольвач, письменник

×