У відвідувачів клубу "Сила волі" спільний ворог страх

До 10 травня тривають онлайн покази фільмів Міжнародного фестивалю документального кіно про права людини Docudays UA. Свої стрічки режисери презентують з дому у прямому ефірі. На трансляції програми "Суп з режисерами" обговорюють два фільми нідерландських режисерів. Стрічка "Ангели вулиці Діамант" Петра Лома з конкурсу DOCU/СВІТ присвячена афроамериканській церкві в Філадельфії, яка годує знедолених та надає прихисток нелегальним мігрантам. Короткометражна робота Ніни Карім ван Орт "Клуб під назвою "Сила волі" програми DOCU/КОРОТКО, розповідає про громаду бідного району Мальбурген голландського міста Арнем, яка захищає будівлю свого культурного центру від знесення.

" Наш суп з режисерами стосується важливої теми - "Як не боятися: розмова про солідарність". І ми говоритимемо з двома авторами, - представляє учасників модератор, правозахисник Максим Буткевич. В цей час Петр змінює свій фон на назву фільму білими літерами по червоному. На тлі Ніни з'являється зображення космосу, що підходить до її синьої кофтинки. - Отже, як ці ситуації привернули вашу увагу? Як ви дізналися про церкву і музичний клуб, і чому вирішили знімати про них?

- Я знімала на замовлення сюжет про музичні події, які відбуваються в бідних проблемних районах. І ось зайшла в цей будинок клубу, - згадує Ніна. - З вигляду це зруйнована будівля, без вікон. Але одразу закохалася в це місце і людей. Наче новий всесвіт. Я вирішила, що про це треба зняти фільм, розказати більше.

- Тож ви почали з музики, а потім вас гіпнотизувало це місце. А ви, Петр, як дізналися до цю супову кухню, про вулицю Даймонд, - звертається Максим до другого учасника.

- Взагалі фільми про права людини знімаю 15 років. Мене хвилюють теми несправедливості. Неважливо , де це відбувається, - відповідає Петр Лом. - Один з моїх кращих друзів живе в Філадельфії, і розказав мені про церкву, де всіх вітають, де можуть захистити нелегальних мігрантів в США. Церкву розглядають як місце, куди правоохоронні органи не зайдуть. Ми відвідали її якраз перед виборами Трампа. І тоді ще жартували, що якщо Трамп переможе, ви будете зайві.

Ця церква особливо активна з 1960-х. Познайомився з неймовірними людьми які там працюють. Ми знімали рік, проводили багато часу на суповій кухні, яка годує людей. Потім з'явилася ще одна історія - про мексиканців, маму і четверо дітей, які попросили прихисток в церкві. Це фільм проти Трампа, показує місце, де всіх вітають і приймають. В США існує сильна політика ідентичності в плані етнічних категорій, є певні стереотипи, як на кого дивитися. Але тут фактично чорна церква, ми - білі європейці, але це не мало для них значення. Священник говорив, що всі мають місце за столом, це надихає.

- Ця афроамериканська церква у північній Філадельфії має історію. Зіграла роль у руху за права людини у США, - зауважує Максим Буткевич. - Там працює супова кухня, яка годує бідних і голодних з цього району. Місцева громада захищає нелегальних мігрантів. Тобто до церкви приходить багато вразливих людей. Як вам там працювалося? Адже ви білий хлопець, ще й з камерою. Чи не було у вас моментів, коли вас сприймали як загрозу? Як вам з ними вдалося побудувати довіру?

- Звісно, є певна нерівність між режисером і його піддослідними героями, - каже Петр Лом. - Я спілкувався з цією мігранткою Кармелою. Вона не може залишити церкву, через все це перебуває в депресії. При цьому її діти могли ходити до школи. У Філадельфії шкільні ради не виконують федеральні закони. Але через дітей поліція може вийти на батьків... Спочатку не міг багато знімати Кармелу. Я грався з її дітьми, намагався допомогти мамі, завойовував їх довіру. Щоб знімати таких героїв, треба з ними потоваришувати.

Ми не зосереджуватися на тих, хто приходить. Наші головні персонажі - працівники і волонтери кухні. Звісно, хтось не хотів, щоб їх знімали, і це зрозуміло, без проблем. Філадельфія - четверте найбільше за розміром місто у США і найбідніше, і нерівність у місті величезна. Там багато вразливого населення. Полегшувало роботу, що про Кармелу багато журналістів вже робили репортажі. А супова кухня давно функціонує і відома. Якщо ви працюєте з відкритим серцем, люди це відчувають. І йдуть на контакт.

- Я займаюся питанням біженців в Україні, є координатором руху "Без кордонів". Хочу поговорити про солідарність, - повертається до головної теми розмови Максим Буткевич. - У вашому фільмі, Петр, є багато страху. Відвідувачі супової кухні бояться завтрашнього дня, її працівники не впевнені, що станеться з ними, з церквою, яка не має кошти на ремонт. Як на вашу думку, чи може солідарність подолати цей страх і занепокоєння?

- У випадку церкви багато чого досягається за допомогою віри та любові, - відповідає Петр Лом.- Бачив як до церкви приходить сумна відвідувачка і її втішає та обіймає кухарка Мамі. Вони підкреслюють, що це не просто безпечне місце, де можна попоїсти, а місце, де можна почуватися як вдома, поговорити з небайдужими людьми. Це дуже американська історія. Кухня досі працює, викладає страви біля дверей. Їх не спиняє страх чи карантин, продовжують виконувати свою роботу.

- Ніно, клубі під назвою "Сила волі", про який ви розказуєте, теж таке місце для знедолених, - звертається до режисерки ведучий. - Це громадський центр з музичною школою. До неї ходять люди з усього району. Їм стає легше, коли спілкуються, грають у музичній групі. Потім дізнаються, що цей громадський центр буде знесений в процесі урбанізації і перебудови району. Як персонажі вашого фільму змогли впоратися з занепокоєнням? Бо вони не знають, що буде з їх клубом, але намагаються боротися. Чи отримали вони підтримку?

- Страх стає спільним ворогом, особливо для цієї групи людей, - каже Ніна. - Найгірше для них було втратити цей дім, де збиралися громадою. Для них він став частиною ідентичності. Знімала чотири роки тому, провела багато часу з місцевими. Вони не отримували жодної підтримки від муніципалітету. Показую момент, коли запрошують до себе на концерт всі політичні партії. Ніхто не приходить. А вони грають чудову музику. Потім муніципалітет дізнався про зйомки, що буде документальний фільм про боротьбу за культурний центр, а влада нічого не робить. І прем'єра фільму зробила хайп, привернула увагу. В муніципалітеті його подивилися. Знаючи, що відбувається всередині клубу, влада змінила свою позицію. Досі ведуть обговорення. Але схоже, що результат буде позивним. Думають, як сформувати майбутнє цього району.

- Це чудово - каже Максим Буткевич. - Мене зворушив момент, коли учасники цього клубу сидять у колі і говорять, що для них цей клуб значить. Їх ніколи ніхто не цінував. У них є проблеми зі здоров'ям, мовленням, мають різні життєві обставини. І лише в клубі їх сприймають якими вони є. І почувають себе комфортно. Зараз, на карантині, я помітив паралель фільму з нашою сучасною ситуацією. Ми теж як члени клубу. У нас були офіси, улюблені бари і ресторани, де збиралися з друзями. І раптом не можемо цього робити не маємо спільного простору. Ваш фільм стає ширшим і особистим в цей час. Маємо питання від аудиторії. Чи хотіли ви перестати знімати через труднощі у процесі?

- В мене були труднощі вже на монтажу, - зізнається Ніна. - Бо спочатку в мене були інші акценти щодо того, що є найважливішим у фільмі. Члени цього центру сподівалися, що коли вони покажуть себе світові, вийдуть на акції, влаштують відкриті концерти, отримують підтримку і все буде гаразд. Знімала це. Але людей прийшло мало. Звісно, я хотіла для них перемоги. Але подумала: добре, можливо, кінець вийшов не такий оптимістичний кінець. І побачила, що сильні сцени в їх розмовах. Фільм вийшов не про те, чи виграють вони у боротьбі чи ні. А як вони борються разом, навіть якщо вони не матимуть жодної надії для майбутнього. Більше про солідарність і менше про те, щоб довести щось

- Солідарність важливіша за хеппі-енд, - підсумовує Максим Буткевич. - Петр, теж питання до вас: які були труднощі під час роботи над фільмом і як ви з ними справлялися?

- Знімати документальне кіно завжди важко, - каже режисер. - Ми працюємо в стилі фільму-спостереження. Треба багато часу знімати. Супова кухня - це щоденна рутина, нічого екстраординарного не відбувається. Порівнюю цей процес з рибалкою. Якщо хочеш хоч спіймати, треба бути терплячим. Фільм робили 2 роки. Зняли 90 годин. Режисер монтажу був в шоці. Нам хотілося показати рутину. Але цікаво, щоб виглядало гарно і щось траплялося.

DoorWilskrachtSterk_trailer_ENG from Tangerine Tree on Vimeo.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Тіло заморозили в американській лабораторії. Батьки сподіваються в майбутньому оживити померлу від раку доньку

×