12 грудня премію "Книги року Бі-Бі-Сі" отримала Софія Андрухович за роман "Фелікс Австрія". Їй вдалося обігнати Сергія Жадана з книгою "Месопотамія", який був лауреатом двічі. Він натомість здобув премію за книгу десятиліття "Ворошиловград". Обидва отримають по тисячі фунтів, це майже 24,7 тисяч гривень.
Із Софією розмовляємо після церемонії нагородження. Майже усі гості розійшлися. У залі готелю "Воздвиженського" прибирають та складають стільці, поки розмовляємо. Авторка сором'язлива, але дуже привітна. Ще у вересні на Львівському форумі видавців письменник Юрій Винничук прогнозував, що перемогу здобуде Андрухович. За словами літературного критика Юрія Володарського , будь-який інший результат його би засмутив. Натомість письменниця каже, що якщо всі навколо передбачали її перемогу, то тільки не вона. Переживала і до останнього не знала, чи варто їхати на церемонію. Її роман "Сьомга" у 2007 році підняв хвилю дискусій та суперечок, потрапивши до фіналу "Книги року".
Як змінилось ваше життя після виходу роману?
- За характером я досить закрита. Люблю усамітнення, ціную радше камерне спілкування. Не дуже вмію поводитись на публіці. Раптом почало доводитись брати участь у подіях, в яких мені не зовсім легко бути, багато говорити про себе, давати інтерв'ю. Вдячна за цей досвід, який багато вчить. Писання для мене органічне. Те, що публічність додається до нього, це наче інша історія. Доводиться витягати із себе щось заховане, чого боюсь. Треба працювати над собою. Важко показувати себе справжню великій кількості людей.
Як сприймаєте критику?
- З вдячністю. Не роблю розрізнень позитивної чи негативної критики, бо все це увага до моєї книжки. Але доводиться звикати, бо все одно нелегко. Саме нелегко мені було останнім часом.
Що найнеприємніше і найсмішніше чули від критиків?
- Було смішно, що це роман про їжу. Це не зачіпало. Я раніше сама так говорила. Я люблю готувати, але не готую. Ще був дискурс про окремий клан Андруховичів. Наче це літературна мафія, яка захопила все в українському книжковому просторі.
Як вдалося відновити атмосферу Івано-Франківська 1900 року?
- Над романом працювала рік. Якась частина цієї атмосфери була з попередньої прочитаної літератури та увібрана з дитинства. Роман був вкладений у підсвідомості. Під час безпосередньої роботи над ним, я його радше деталізувала. Для того прочитала кілька десятків історичних монографій, усі газети "Кур'єра Станіславовського" за 1900-ий, трохи поверталась на кілька років назад, і трохи номерів до 1905-го. Герої живуть на вулиці Липовій. Тепер Шевченка. Там мешкають мої батьки. Вона більш-менш збереглась до сьогодні, деякі тогочасні будинки, які описую. Більше часу займало саме дослідження матеріалів й обмірковування сюжету. Загалом писала десь місяць.
Чи у книжці є фрагменти, на які натрапили в газетах?
- Їх читати порадила знайома. Була шокована наскільки вони передають дух часу. Засумнівалась, чи варто мені писати книжку. Бо жодна художня вигадка не зрівняється з тією реальністю. В романі згадую станіславівського професора, який начебто винайшов мікстуру від пчихання. Це реальний персонаж, що надто перейнявся своєю роботою. Все місто з нього насміхалося. Він так гостро це переживав (теж наука приймати критику), що на тих, хто з нього сміявся, кидався з костуром і лупив. Мав кілька судових справ. Був також цілий серіал з розборками між виробниками газованої води. Тільки з'явились апарати, які її виробляли, тому почалась конкуренція. Виробники один на одного зводили наклепи, що в конкурента не чиста вода у пляшках. Когось арештовували. Це тривало багато номерів.
Чому 1900 рік?
- Тоді до Станіславова приїздив ілюзіоніст Ернест Торн, навколо якого закрутилась уся історія. Хлопчика Фелікса не було, це вже моя вигадка. Хоча місяць тому прочитала повідомлення у тому ж "Кур'єрі", що до Станіславова приїздив цирк через десятиліття. Там була дуже схожа історія з хлопчиком, якого визволяли, бо з ним жорстоко поводилися. Потім виявилось, що якраз у той рік святкували ювілей Франца Йосифа - уособлення Австро-Угорщини, чого не могла оминути. Це допомогло вигадати назву й ім'я дитини.
Описаний мною Станіславів, не є тим, який був у реальності. Не раз натрапляла на відгуки, що у такий гарний затишний час хтось хотів би жити. Насправді виходить, що людина хотіла б жити у моїй фантазії. Це місто вигадане. Якщо детальки взяті з газет і документів, то цілість - це моя уява.
Які тоді були українці?
- У мене все занадто ідилічно. Насправді в ті часи між представниками різних національностей усе було не гладко. Існували вияви дискримінації та нетерпимості. Поляки чи німці сприймали українців стереотипно, як представників нижчого класу. Вони мали проблеми з освітою, бо та була недоступною, та важке фінансове становище. Але вже тоді траплялись патріотичні сплески. Багато що робила "Просвіта" та хор "Боян", що виконував пісні українських композиторів на слова українських поетів або перекладів Ґете. Але цього було замало. Спочатку я намагалась відтворити реалістичну картину, але зносило в інший бік. У мене вони дружать між собою. Дівчата живуть разом, але у тій родині не все так гладко. Картинка є тільки видимістю. Якщо розглядати політичні стосунки, то у мене вийшла алегорія.
Чому взялися за ретро-роман?
- Давно зачаровувалась такого типу книжками, коли оповідь ведеться про минулий час, але при цьому важливіші звичайні герої, а не історичні постаті. Атмосфера цього часу передається у невловному настрої. Водночас прийшла ідея про залежність стосунків двох жінок, світ уяви і фантазії, який людина приймає за реальність. Така історія досить гармонійно сприймається у період Австро-Угорщини, коли діялось багато схожого. Коли видали книжку, на якійсь презентації Мар'яна Савка розповіла, що знала двох старших львів'янок, які жили як мої героїні. Одна була начебто служницею, друга - аристократичного походження. Я просто гіперболізувала ідею, коли настає ця межа, що стосунки стають токсичними, перетворюються у пастку. Щоб такого не було, треба шукати межі і власну ідентичність. Значна частина лексики прийшла з прочитаного раніше, полонізми - з газет. Найбільшою мірою - інтуїтивне. Це та мова, яку чула з дитинства від старших. Яку вміють копіювати при або без потреби багато галичан. Починала багато разів писати текст, і відкидала ці початки. В якийсь момент котрийсь відгукнувся, зрозуміла, що це та інтонація і мова, якою говорить моя героїня. Зупинилась на описі трюку, з якого починається книжка. Від самого початку мала план. Розписувала окремо кожен розділ, що постійно змінювалось. Ця жива магма часто сама диктувала свої умови.
Що було найважче?
- Все було приблизно однаково важко. Лише в кінці стало легше, почала отримувати задоволення. Три чверті книжки сумнівалась, що допишу до кінця. Було багато особистих страхів.
4 
4880
Коментарі
1