Мав завдання зняти фільм на 15 хвилин. Зайшов у бар

До 10 травня тривають онлайн покази Міжнародного фестивалю документального кіно про права людини Docudays UA. Про свої фільми режисери розказували з власних домівок.

Під час трансляції програми "Коротко, але по суті" п'ятеро авторів представили свої стрічки з конкурсної програми "Docu/Коротко".

"Два з цих фільмів дипломні роботи. Тому режисери Лассе із Швейцарії та Іванна з Києва були обмежені у часі при створенні стрічок", - каже модераторка Катерина Поправка. - Як ви шукали своїх героїв? І чи заважали ці обмеження?

"Мав завдання зняти фільм на 15 хвилин. Спочатку я хотів зробити про свого друга музиканта. Але якось зайшов у бар, а там сидить чоловік із двома котами. Навпроти величезного дзеркала. Як на картині. Я захопився його зовнішністю і заради нього змінив свої плани", - пригадує знайомство зі своїм героєм Крістіаном режисер фільму "Усі коти сірі в темряві" Лассе Ліндер із Швейцарії.

- Ваш фільм передає відчуття самотності і безумовної любові. Ваш головний герой обережно ставиться до особистого простору. Як вам із ним працювалося? - питає Катерина.

- Я з ним потоваришував. Він звик, що привертає увагу. Коли йде по вулиці, у нього на плечах сидять кішки, всім їх показує, - каже Лассе. - Крістіан називає себе "котолюдиною", усюди ходить зі своїми кицями, Мармеладкою і Катюшею. Веде Youtube-канал. Любить хизуватися. Я не хотів у фільмі його рекламувати, а показати, що відбувається за лаштунками, за його медіаперсоною. Коли дивився фільм, Крістіан тричі плакав, казав, що бачить самого себе. Тоді я зрозумів, що можу показувати кіно іншим.

- То скільки у нього зараз котів?

- Двоє кішок. У стрічці чоловік шукав своїй киці Мармеладці партнера. Вона народила шість кошеняток, яких Крістіан продав. Зараз знову вагітна.

All Cats Are Grey in the Dark - Trailer from Square Eyes on Vimeo.

- Іванна, у фільмі "Понеділок п'ятниці" ви розповідаєте дуже особисту історію про свою родину. Ніби запрошуєте глядачів до себе. Показуєте фрагменти вашого побутового життя. Чи це було викликом для вас знімати свою родину? - питає Катерина.

- Зніматися непрофесійним акторам складно. Камера - це символічне насильство. Треба симпатизувати героям, не форсувати ситуацію. Так, цей фільм став викликом для мене і моєї родини. Але змонтувала його так, щоб глядачі не бачили обличчя героїв. Рідним сподобалося це рішення, - пояснює киянка Іванна Прокопчук. Одягнена в яскраво-зелений реглан.

- А який сюжет ви хотіли розповісти?

- Спочатку це мала бути історія про мою бабусю. Але в процесі зйомок задум змінився. Вирішила розповісти про звичайний побут, що є вдома у кожного. Ситуації, які здаються нудними, але є частиною щоденного життя. Всі дії відбуваються в квартирі. Хотіла показати, що ми з родиною знаходимося в замкненому просторі не тільки на фізичному рівні, а й на ментальному. Ми спілкуємося, домовляємося, хто має готувати вечерю чи прати одяг. Це рутина, яка не має початку і кінця.

- Тета Цибульник представляє команду з трьох режисерів. Їх фільм "Зонг" був створений завдяки екотабору. В ньому йдеться про заказник Замглай у Чернігівській області - одну з найбільших болотних систем України. У картині використані саунд-арт, архівні кадри. Як з'явилася ідея знімати фільм про болото?

- На резиденції для митців і екоактивістів ми познайомилися з біологом Світланою. Вона була зацікавлена у цьому болоті. Ми раніше вже працювали з темою природи. Робили фільм про дерева, їхні стосунки, людські сенси про них, як це взаємопов'язано. Вирішили продовжити цю тему в фільмі про болото, - розказує Тета Цибульник. Сидить на фоні синьої штори. - Вирушили в експедицію. Знімаючи болото, відкрили для себе різні ідеологічні наративи, які існували навколо нього. В доіндустріальну епоху болото сприймалося як місце страху, лиха сутність, яка загрожує людству. Протягом 20 сторіччя перетворилося на об'єкт експлуатації. Тут працював великий торф'яний завод. Зараз від фабрики залишилися руїни, які потопають у зелені. Побачили в цьому знак, що природа повертає своє.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Тіло заморозили в американській лабораторії. Батьки сподіваються в майбутньому оживити померлу від раку доньку

- Повертаємося до людей. У фільмі "19.91" Емілія Снєгоська піднімає доволі чутливу тему, - продовжує Катерина Поправка. - Дівчина Єтта приїжджає у Польщу і говорить з 91-річною жінкою Зоф'єю, що вижила в концтаборах. Що лежало в основі, як з'явилася ця історія?

- Єтта приїхала в Польщу волонтеркою. Я познайомилася з нею випадково. Спочатку хотіла дослідити тему дорослішання, - пригадує Емілія Снєгоська. - Їй було 19 років, вона жила за кордоном, не знала польської мови. Я думала знімати про нічні вечірки, її уроки польської. Разом з Єттою відвідала пані Зоф'ю і зрозуміла. що хочу робити фільм про цих двох чудових жінок. Хоча від початку не планувала фільм про польсько-німецьку історію.

- Глядачі цікавляться, як далі склалися долі цих двох героїнь, - уточнює Катерина.

- Єтта дуже соціально активна. У Польщі вивчала історію і славістику, записувала почуті на зустрічах історії. Зараз навчається в Лейпцизі і продовжує вивчати польську. Можливо, колись видасть книгу про ці історії. Пані Зоф'я пішла з життя в квітні минулого року, - відповідає режисерка.

- Ще один наш співрозмовник - Матьйо Вольп, який зняв фільм "Наша територія". Ви розповідаєте історію людей, які позбавлені прав і не помічені в південній Італії. Це біженці, які живуть у гетто. Як вам працювалося? Бо там, напевно, складно робити навіть фотографії. І у фільмі ви переважно використовуєте знімки. Це така креативна форма оповіді.

- Почну з початку. Це гетто розташовувалося за 20 кілометрів від міста, де є виріс. Коли я туди потрапив, це був подив і шок, - пригадує Матьйо. - Побачив хистке містечко з барами, нічліжками, де люди сплять, коли не працюють у полі. Італійці не можуть уявити, що десь тут у сільській місцевості існує таке місце. В Інтернеті нічого не знайшов про такі поселення. Жодних зображень, фото. Вирішив поїхати якнайшвидше, поки влада не прибрала. І докази цієї прихованої реальності можуть зникнути. Мав із собою тільки старий фотоапарат. Людям було комфортніше, що у в мене немає професійного цифрового пристрою. Дали дозвіл використовувати матеріали. Тому в моєму фільмі багато фотографій. Познайомившись ближче, зміг трохи познімати на камеру.

- Нашим глядачам цікаво, чи будете подовжувати цю тему?

- Про одного з цих чоловіків роблю новий фільм. Він з Буркіна-Фасо, що в Західній Африці, живе в Італії. Одружився з жінкою з їх африканського села, має стосунки на відстані. Показую, як люди працюють в Європі. І водночас як родичі, які залишилися в Африці, вважають Європу за місце, де все можливо, навіть якщо дійсність не така.

Notre territoire (eng. Our territory) - clip from Mathieu Volpe on Vimeo.

×