Колись я жив у Криму й вірив у компроміси. Здавалося, всі суперечки можна вирішити переговорами та поступками. А потім до мене додому прийшла російська армія. Відтоді я позбувся ілюзій. І зрозумів, немає сенсу намагатися догодити всім.
Саме тому здається, що Володимир Зеленський залишається заручником свого сценічного минулого, коли він виходив на сцену, жартував над політиками і зривав овації. Але можна стати президентом завдяки загальній любові, проте не можна бути президентом, якщо ти намагаєшся подобатися всім без винятку.
У будь-якій країні є внутрішні суперечності. В Україні вони особливо рельєфні. У нас перемога одного табору неминуче означає програш іншого. І все, що тобі залишається, — це вибір барикади. Думаю про це щоразу, коли на посади призначають людей із табору антимайдану. Коли провладні депутати починають розповідати про зовнішнє управління. Коли кримінальні справи заводять на тих, хто намагався змінити країну після 2014 року.
Можливо, річ у тому, що Володимир Зеленський не був на Майдані. Ймовірно, протести стали для нього прикрим непорозумінням, яке заважало гастролям і концертам. Може етика вулиці, яка перемогла, нагадує йому іноземну мову. Вивчити вдасться, спілкуватися теж, але своєю навряд чи стане.
Коли прессекретарка президента пише, що Зеленський відмовляється від спрощених формулювань української ідентичності в пошуках нових смислів — вона не жартує. Президент і правда переконаний, що можна примирити два ідеологічних табори, які конкурують за країну всю її історію. Проблема лише в тому, що це не так. Бо один із цих таборів хоче Україну, а інший — УРСР.
Компроміс неможливий. У разі перемоги першого табору Україну чекає складний і непопулярний шлях реформ. Продовження війни зовнішньої — з Росією, і внутрішньої — з монополіями. Нас чекають дискусії про майбутнє і травматичний досвід дорослішання. Але якщо переможе другий табір — доля російської колонії.
Рано чи пізно доводиться обирати — на чиєму ти боці. Європейський курс ніколи не приймуть прихильники Росії. Проти реформ повстануть олігархи та підконтрольні їм медіа.
Синдром офіціанта — це найгірше, що може трапитися з політиком. Принцип "чого зволите" не підходить для державного управління. Рейтинг — не головне. Політика — це простір не любові, а цінностей. Ти зобов'язаний вибрати сторону. Бути готовим до того, що за цей вибір тебе критикуватимуть. Але якщо цього не зробити — тебе зненавидять усі.
3 
1
Коментарі