Після кожної війни Росія звикла ставити пам'ятники. У такий спосіб вона прагне закарбувати у свідомості майбутніх поколінь факт "історичної" перемоги. Оскільки інших у московітів, на їхнє переконання, не буває, скульптурні витвори з'являються, наче верстові стовпи.
Після перевороту 1917 року замість полководців на високий п'єдестал стали водружати різьблених і ліплених представників "народних мас" — героїчних, проте безіменних. Їм придумували подвиги або масштабували до узагальнення реальне діяння — й увічнювали.
Найвідомішим таким пам'ятником є 13-метровий радянський воїн-визволитель у берлінському Трептов-парку. Він на весь світ мав уособлювати рятівну місію СРСР у Другій світовій війні. Не всі в Європі вважали і вважають цього воїна визволителем, що продемонстрували наступні революції в Угорщині, Чехословаччині, а потім і в Польщі. Проте мова нині не про це. Монумент у німецькій столиці стояв і, напевне, стоятиме, бо є в ньому житейська правда — у визволенні від фашизму роль солдата, зведеного на постамент із врятованою німецькою дівчинкою на руках, була доволі помітною і заслуговує на повагу і вдячність.
Проте традиція монументального уславлення військових здобутків російського воїнства, схоже, залишилася в минулому.
Після переможної війни з Грузією пам'ятника російському солдатові не з'явилося. Ні на території "звільнених" Абхазії чи Осетії, ні в самій Московії.
Не постане він і після війни з Україною. Тому що не демонструє нинішній російський солдат жодної з чеснот, гідної увічнення і слави.
Що ж він тоді демонструє? Яким запам'ятовується свідкам його військових діянь: недавніх у Криму і нинішніх — на українському Донбасі? Придивімося до образу, що складається на наших з вами очах.
Передусім, привертає увагу та обставина, що російський солдат зокрема й російська армія загалом уникають іти в бій під державними прапорами і знаменами своїх частин. Символів державної приналежності й ратних традицій вони або соромляться, або чинять дії, яких має соромитись їхня країна.
Російський солдат не носить одностроїв. У кращому разі на ньому камуфляж невиразного зеленого кольору, без шевронів та інших розпізнавальних знаків, які вказували б на приналежність до конкретної армії. Загалом же він може бути вбраним у що завгодно — залежно від національних особливостей території, де йде війна.
Російський солдат путінського вишколу уникає діяти від імені держави і своєї армії.
Не є предметом гордості й зброя у його руках, попри те, що виготовлена за найсучаснішими технологіями. Перед боєм московіт збиває зі зброї маркування та заводські номерні знаки.
Російський солдат не є свідомою суспільною одиницею. Його сьогодні використовують наосліп, наче бойового маніпулятора, не довіряючи свідомості й патріотизму. На арену боїв його відправляють під покровом ночі, наче на кримінальний злочин.
Ідея захисту батьківщини — чужа сучасному російському солдату. Він воює не за Росію, а за наказом, тобто не за совість, а за страх. Його веде не любов до вітчизни, а страх перед покаранням.
Російського солдата готують не до захисту своєї країни, а до нападу на чужі.
Російського солдата вчать не стійкості й героїзму і готують не до перемоги у бою, а до можливого полону. Потрапивши до рук противника, він має вдати мирного жителя, який випадково знайшов невідомо чию зброю, або неграмотного бідака, який заблукав на чужій території.
Російський солдат не дуже розумний. Він щиро вірить: якщо не брати з собою триколора, вдягнути чужу форму, збити з фірмового автомата АС "Вал" маркування і найщільніше притиснути вуха до установки залпового вогню "Буратіно", то ніхто не впізнає у ньому кремлівського вояка.
Російському солдатові чужі християнські традиції. Він, не обтяжуючись сумнівами, скидає тіло загиблого товариша у шурф шахти, старий колодязь або у придорожню канаву — без хреста і молитви.
У благородстві й гуманізмі супротивника російський солдат впевнений більше, ніж у власному. Тому позиції та укріплення він прагне атакувати з-за спин жінок, дітей і старих. Інших різновидів атак усіляко уникає, вбачаючи у них неприпустимий ризик для здоров'я.
Російський солдат не любить воювати на відкритій місцевості й не надто довіряє фортифікаційним укріпленням. Самохідні ракетні установки, танки та інше важке озброєння він вважає за краще розміщувати на густонаселених сільських вулицях і серед міських багатоповерхівок.
Російський солдат ніколи не припинить вогню перед житловими будинками. Він ладен змести і село, і місто, якщо вони постали на його дорозі.
Російський солдат підло стріляє у спину іншому солдатові, перед тим пообіцявши надати безпечний коридор для відходу з позицій і вивезення поранених та вбитих.
Якщо можна обирати ціль, російський солдат найперше вбиває медиків, знищує рухомі й стаціонарні об'єкти, позначені Червоним хрестом. Пораненого супротивника він частіше добиває, ніж передає в руки лікарів.
Російський солдат полюбляє військові розваги, вважаючи їх військовими хитрощами. Одна з найулюбленіших — сліпа стрілянина по мирних жителях із міномета, встановленого на пересувній платформі.
Солдат путінського вишколу воює винятково за гроші. Заради кривавого злата він оформлює "позачергову відпустку", озброюється найсучаснішим армійським знаряддям смерті та їде на промисел у сусідні країни.
Таким от вийшов збірний образ сучасного російського солдата. Саме таким він бачиться українцям, на землю яких приніс війну, смерть і руйнування.
Майже за дев'ять місяців збройного протистояння "славний російський солдат" не закрив грудьми жодної амбразури, не врятував жодної людини, не виніс з-під вогню жодної української дитини. Не здійснив жодного героїчного вчинку.
Я подав "чесноти" російського солдата у довільному порядку. Для нас не важливо, що є причиною, а що — наслідком. Важливо інше: нинішній кремлівський режим позбавив свого солдата не лише приналежності до держави, до конкретної військової частини. Путін позбавив його права бути особистістю. Захисника вітчизни перетворено на безпринципного найманця. Сучасна Московія посилає свого солдата на смерть, звільнивши попередньо з військових лав чи роботи. Інакше кажучи, країна відправляє на війну сина, склавши з себе навіть найменші матеріальні й моральні зобов'язання у випадку його загибелі чи каліцтва. Російський солдат, який воює в Україні, може сподіватися хіба що на таємний указ президента про нагороду, а сім'я загиблого — на милість, яка напряму залежить від лояльності до режиму. Хіба може бути вищою зневага держави до свого громадянина?
Ні, не ставитиме Росія пам'ятника такому "воїнові". Та й не має солдат путінського вишколу й найменшого права на славу і пам'ять. Ні перед країною, ні перед історією.
Злодійство не увічнюють.
Навіть злодійство з благословення держави.
3 
1
Коментарі