Неодноразово прикордонники різних країн не впізнавали мене на фотографії в паспорті. Це не дивно, адже людина за довгі роки може сильно змінитися. Звісно, я міг сильно схуднути, збліднути, зарости або просто постарішати.

Перше враження прикордонника — людину підмінили. Тобто, або я користуюся чужим паспортом, або мій паспорт використовує якась чужа людина. Ситуація кепська, бо ти винен без суду і слідства, будучи вже начебто й трохи не собою. Тоді починається зацікавлене зазирання у вічі, прохання зняти-вдягнути окуляри, показати профіль, фас. У таких ситуаціях я відверто гублюся.

Цього разу знову не повірили. Польський прикордонник — серйозний, наче прокурор, і чорний, як циган — дивився то на лисину на фото, то на волосся в мене на голові, силкуючись уявити мене без волосся, а лисину з волоссям. У його голові виник неабиякий конфлікт. Фантазія не допомагала — ситуація вимагала розв'язання. Тому він вдався до нереального кроку.

Відповідайте швидко на питання. В якому місті ви народились?

— Відповідайте швидко на питання. В якому місті ви народились?

— В Кам'янці-Подільському.

— Область?

— Хмельницька.

Бачу, він заплутується ще більше: чому польське місто знаходиться в області, названій на честь зрадника корони? Тоді вирішує вдатися до ще більш дивного прийому:

— Імена ваших бабусь?

— Станіслава, Надія… — І тут я даю маху, вимовляючи останнє ім'я якось невпевнено. Так люди спотикаються, коли брешуть. Він чіпляється за мій прокол.

— Ви мені кажете неправду?

— Так, фактично я вам збрехав. Хрестили її як Анастасію, в паспорті так прописали й відспівували теж. А все життя називали Надією, — я зіщулююсь, як перед ударом.

Він, хоч це й дивно, заспокоюється. Подробиця здалася достовірною. Ставить штамп у паспорті, як тавро на колгоспній корові, прощається і йде. А я залишаюсь. До української митнички, яка повірила, що я — це я, але не повірила, що я — письменник. Зрештою, я й сам у це не вірю.

×