Ми проґавили свій поїзд, а тому мусили добиратися з Любліна додому автостопом. Кажучи "ми", я маю на увазі трьох — себе, Тараса і Тарасову кобзу. Опинившись на польсько-українському кордоні пізнього вечора, ми шукали людину, яка перекине нас на українську сторону. Тоді здавалося, що там, у своїй сторонці, буде легше знайти дорогу до Києва.
Ми кількадесят хвилин зазирали в затемнені вікна польських авт, звідки дивилися перелякано-байдужі очі громадян Євросоюзу. У них, мабуть, із закінченням власної землі, зійшла нанівець європейська звичка допомагати ближньому. Бородань в окулярах і гайдамака-кобзар цим людям на порозі Тартару здавалися радше обтяжливим чинником.
І ось ми зустріли потрібного хлопця. Він стояв у цій довжелезній черзі додому й якраз поїдав пельмені з термоса. Визирнувши з вікна свого древнього "мерса", оцінив наш вигляд і за 100 злотих погодився взяти нас із собою.
З України він возить тютюн і горілку, з Польщі — автозапчастини
"Човник" Володя їхав до Луцька. З України він возить тютюн і горілку, з Польщі — автозапчастини. Ми якось швидко втерлися йому в довіру, хоч іноді в його погляді читалася підозра. Наші інопланетні теревені здавалися йому настільки смішними, що його б, мабуть, зовсім не здивувало, якби ми на цьому тривожному шляху його не пришили.
Прірва між нашими світами здавалася нездоланною. Він розповідав про "матьорих" митників і про контрабандистську вертикаль, про те, що людина людині вовк і "кругом — одні суки". Ми — про виступи, книжки, концерти та історію України. І про те, що люди загалом непогані істоти.
Але вже десь на під'їзді до столиці волинського краю раптом у всіх нас виникло якесь дивне почуття єднання, можливе лише в ніч на 1 травня. Ми тепло прощалися й урочисто пообіцяли зустрітися. Я записав у своєму телефоні його номер під іменем "Володя Луцьк".
А він навіть не запитав, що ж ми насправді везли в тому футлярі від кобзи.
1 
1
Коментарі
9