Один мій добрий друг подав колись цікаву ідею: настільки подовжити пасажирські потяги, щоб локомотив розміщувався на станції призначення, а останній вагон — на станції відправлення. Мовляв, тоді ніхто не спізнювався б на поїзд, а постійні ходіння людей між вагонами нарешті не виглядали б такими безглуздими.

Ясна річ, це був жарт. Люди ходять поїздами завжди, і завжди їм здається, що від їхнього пересування між вагонами поїзд рухається швидше, а вони виконують дуже важливу роботу. Ходять люди по-різному й у різній потребі — хто в туалет, хто у вагон-ресторан, хто покурити в тамбур, хто до знайомих із вагона N2 у вагон N18.

Йдеш повз грудастих провідниць купейного

Й от ідеш ти через 16 вагонів, ухиляючись від чоловічих п"яток, які звисають із верхніх полиць у плацкартному, повз вугільно-тютюновий аромат, змішаний із запахом розлитого пива, казенної білизни й варених яєць.

Йдеш повз грудастих провідниць купейного, що чітко відрізняють свого пасажира від чужого. Минаєш замріяних студенток, які дивляться начебто в нічні вікна, а насправді не бачать нічого, крім своїх облич. Минаєш стерильні спальні вагони, де, здається, так ніхто цього разу й не поселився. Зустрічаєш таких, як сам, і, опустивши голову та ледь торкнувшись поглядами, прохолодно розминаєшся з ними.

Йдеш, але в певний момент вирішуєш повернутись назад, де згідно з квитком тобі прописане місце. Бо вже пізно, знайомі заснули, зачинивши купе на замок. А раптом не сплять? — думаєш ти і йдеш далі, бо тобі страшенно не хочеться повертатись назад повз чоловічі п"яти й закляклих студенток.

Доходиш до кінця вагона N17 і в порожній дверній шибці бачиш, що вагона N18 нема. І стоїш отак — порожній, як накурений тамбур, і ловиш несміливі людські вогники, яким не залишається нічого — тільки зникнути.

×