Дивна річ: після нещодавніх терактів у Норвегії, які відібрали в ісламських терористів монополію на ідейні вибухи та вбивства мирного населення, у деяких наших людей проявилася якась прихована радість. Ось воно — відродження войовничого духу білої людини. Мовляв, і ми, арійські лицарі, з яйцями. І можемо гахнути так, що Данія здригнеться. Точніше, Норвегія.
Є й інша реакція: 21 рік ув'язнення — злочинно малий термін для такого душогуба. Наш український обиватель, як ніхто обізнаний з арифметикою справедливості. Такий упевнений, що живцем підсмажити цього нелюда або здерти з нього шкуру — було б недостатньо.
Він точно знає, хто забрав у нього роботу, зґвалтував його жінку і розіп'яв Христа
Зависання між цими двома моделями реакції на трагедію нічого доброго про українців не свідчить. Симпатія до ката виявляє наші задавнені проблеми зі стокгольмським синдромом. Бо часто будучи жертвами життєвих обставин, ми слухняно терпимо своїх катів: голосуємо за них, платимо їм податки на розкішні особняки та переобираємо на другий термін. Немовби нам їх завжди мало. Надмірна жорстокість до суто віртуального ката позбавляє жодної відповідальності за свої слова: він усе одно нас не вкусить, то ми хоч погавкаємо.
Роздерті між психологічними Сталіним і Бандерою, ми сидимо по своїх внутрішніх хуторах, до пуття не відаючи, чого ж ми більше хочемо — страждати самим чи мучити інших? Те, що сталося в "ситій Норвегії", давно відбувається в головах людей у "недогодованій Україні". Звісна річ, без жодних вибухів і пострілів — поки що на теоретичному рівні.
Але де гарантія, що одного чудового дня комусь не заманеться знайти крайнього в наших бідах? Де гарантія, що постріли в Норвегії не здадуться в порівнянні з нашими квіточками? Можливо, він уже купує зброю, збирає набої, наш український Брейвік. Бо точно знає, хто на хуторі забрав у нього роботу, зґвалтував його жінку і розіп'яв Христа.
3 
1
Коментарі
18