Назвати себе уважним до людей я не можу. Іноді забуваю про пам"ятні дати родичів і друзів. Часом доходить і до образ. Виду не подають, але не дзвонять і не такі вже милі, як колись. Утім, є чоловік, якого я завжди акуратно вітаю з днем народження.
Ми із Сергієм перетнулися в житті ненадовго. Працювали півтора року в кольоровому журналі. Спільних інтересів, тем для розмов, музичних смаків ніколи не мали, бо були представниками різних цивілізацій.
Він не міг втямити, навіщо такі люди, як я, існують — без тусовок, гламурних вечірок у стилі диско та суші-барів, блискіток і стразів.
— Кому потрібна ця українська література? — кривився він і в чомусь був правий. Вона досі потрібна і справді небагатьом.
Кому потрібна ця українська література?
Мене ж неймовірно смішили його замашки, характерні для київської "золотої молоді", ця невитравна голохвастівщина. Він міг на останні гроші поїхати на концерт Мадонни до Парижа або купити сорочку за половину зарплати.
Добре було лише те, що ми терпіли один одного. Я — його хворобливу стильність. Він — мою інопланетність. Ми сиділи за столами навпроти, кожен за своїм комп"ютером. Я читав з екрана Ханіфа Курейші. Він дивився японське аніме в навушниках.
Хтось із редакційних дівчат перед Новим роком приніс кольорову коробку, за допомогою якої можна було ворожити. Ми жартували, звичайно, вибираючи "велику дружбу" і "вічну любов". Мені випало тоді, що Сергій — "твій сердечний друг назавжди". Це було кричущим обманом, бо нас поєднував лише глянцевий журнал. Тепер так само нікому не потрібний, як і українська література.
Однак кожного 5 січня вітаю Сергія з уродинами. Певен, він навіть не уявляє, коли мій день народження. Але мені байдуже. Зрештою, не я ж йому "сердечний друг назавжди", а він мені. До того ж коштує це задоволення дуже дешево — 30 копійок на рік.
1 
1
Коментарі
6