Танець

Старішання — це коли минулого стає більше, ніж майбутнього, коли спогади паралізують сьогоднішній день, а кожен наступний стає рутиною без смаку, кольору й запаху. Певна річ, це не якесь всезагальне правило. В кожного воно протікає по-своєму. Хоча спільне для всіх людей, які переживають цей процес — небажання щось змінювати. Поки ти змінюєш щось у своєму житті, ти не старий. Навіть якщо це просто новий кардіолог.

Опиратися старості — велике мистецтво. Наш брат зазвичай старішає дуже рано, входячи в цей стан, як ніж у масло. Український культ старості виник не від доброго життя. Саме там у тебе нарешті притуплюється відповідальність, саме там тебе нарешті залишають у спокої. З одного боку, ти вже мало кому потрібний — і це неймовірно гнітить. Найбільше допікає те, що не потрібен самому собі. З другого боку, саме в старості вмикається програма виживання, коли тлієш рівно настільки, щоб змогти прокинутися вранці.

Поки ти змінюєш щось у своєму житті, ти не старий

Мені 39-й рік, і я переживаю щось на кшталт репетиції старішання. Вона полягає в усвідомленні того, що ти, можливо, вже прожив більшу частину життя. І від цього знання холонуть пальці на ногах. Кризу середнього віку можна було б вважати першою мудрістю — простою та неглибокою: далі все буде так, як завжди, і більше не буде так, як колись.

Що далі вперед, то більше обростатимеш новими діагнозами й мертвими друзями та знайомими. Що далі вперед, то не йтимеш, а просто чіплятимешся ногами за землю. Що далі вперед, то розумітимеш: весь сенс життя вже позаду, якщо він узагалі був. Якраз десь під сорок, мабуть, і з'являється той особливий відчай, який штовхає на необдумані чи ефектні вчинки, щоб самому собі показати, що живеш, що маєш сили, порох або яйця. Це може бути танець. Ти ніколи в житті не любив танцювати. Але раптом ловиш себе на тому, що стоїш перед дзеркалом — самотній у вечірньому зимовому світлі — і танцюєш. Живий — ще півжиття попереду.

×