Якось сиділи ми з друзями і фантазували. Друзі, як люди культурні, охоче підтримували наші псевдоінтелектуальні теревені, де завжди буває місце і відвертим нісенітницям, і цікавим вигадкам. І ось якраз того разу, коли вина було недостатньо, щоб співати, і достатньо, щоб не спати, ми вигадали антиутопію.

Сенс її полягає в тому, що існує країна, в якій живе народ — не великий і не малий. Такий собі, як наш — український. Однак, на відміну від інших народів, усе життя цих людей зводиться до одного заняття: зазирання в дупла дерев. Точніше, завдання кожного громадянина — запхати голову якомога глибше. Це робиться для того, щоб досягти найбажанішого статусу в суспільстві, де привілей знаходять ті, хто знайшов своє дерево.

І от коли ти вже знайшов "своє" дерево, шию затискає лещатами так, що вилізти звідти ти вже ніколи не зможеш. Та й не захочеш, зрештою. Все життя ти тільки й мріяв залишитися в одному з дупел навічно. Лише досягнувши цього стану, ти переходиш на повний пансіон держави. В тому дуплі тебе добре годують і підмивають, за тобою прибирають, тобі вмикають аудіокнижки і показують серіали. Властиво, все суспільство поділене на дві касти — на тих, хто в дуплах, і на тих, хто їх обслуговує.

Здається, що взагалі ніякої смерті немає

Сенс цього стану: нарешті припинити борсатися і страждати, вирішувати проблеми і думати своєю головою, шукати роботу та виховувати дітей. Тепер ти досягнув ідеального стану існування: вже не мусиш перейматися цим життям до самої смерті. Там, у дуплі, тобі здається, що взагалі ніякої смерті немає. Що ось він — рай, куди пускає якась незбагненна лотерея.

Десь усередині мене, як у тому дуплі, давно пульсує думка, що все саме так насправді і є. Що потаємно кожен із нас прагне знайти своє дупло. Аби перекантуватися, перечекати зливу, зиму, кризу, життя. І лише десь там, у вузькій нірці, зажити, нарешті, по-справжньому.

×