От іноді людина все можливе, здавалося б, робить для того, щоби "жити швидко і померти молодою". Наривається на неприємності, набиває ґулі, безстрашно кидається на амбразуру, ризикує життям. Уже не кажучи про наркотики з алкоголем, що вбивають надійно і безжально. Але нічого — живе собі далі, ніби захищена якимись невидимими силами, які для кожної людини визначили свій оригінальний хронометраж. Лише одиницям забезпечуючи те, чого вони прагнуть.

У цьому змаганні самознищення та Божого провидіння бувають іноді просто карколомні у своїй дивовижності історії. Скільки разів у житті перша російська терористка Вєра Засулич могла померти від вибухів, загинути від рук таємної поліції або зігнити в казематах? Сотні, якщо не тисячі. Але вона пережила численні судові процеси, відсидки, заслання, три революції, дожила до 70 років, щоб сказати одну лише фразу: "Важко жити, не варто жити".

Згоріла кімната, де загинув її улюблений кіт

Коли вона вже була старою й немічною, в 1919 році, згоріла кімната, де загинув її улюблений кіт. Вєра сиділа на сходах під'їзду й гірко ридала. Ідейна борчиня за щастя інших людей, вона опинилася знищеною та беззахисною перед своєю долею. Навіщо була ця буремна молодість? Навіщо їй тепер ці уроки долі? Що зроблять із країною її духовні учні? Не варто жити, важко жити.

Уже тривалий час я спостерігаю фатальне зменшення кількості таких людей навколо себе. Дедалі частіше перемагає прагматика, тверезий розрахунок і тихий алкоголізм. Ніхто нікого не кличе за собою, не самоспалюється, не жертвує. Країна рятується гаслами і роздряпуванням ран минулого, а терористи й екстремісти в ній точнісінько такі ж, як і вона сама — тобто, ніякі.

Десь на дні наших заплилих жиром пасивності сердець жевріє надія, що з'явиться якась така Вєра, яка покаже, заради чого варто жити і — головне — померти.

×