Якось Зиґмунд Фройд у листі до колеги написав: "Ми бачимо сни, щоб не прокидатися, — тому що не хочемо повертатися до життя". Фройдові, звичайно, видніше, але ось питання: хіба ми вибираємо — снити нам чи ні? Невже, наче в роботів, усередині нас існує розклад, за яким неодмінно має бути сновидіння?
Якщо сон добрий, у нашому народі кажуть: "спав як убитий". Отже, наш ідеальний сон — коли нічого не сниться. Тому якби Фройду довелося мати справу з нашими пацієнтами, то пожиток для його теорії був би мізерний. Зазвичай наш народ важко працює й так само важко спить, особливо не обтяжуючи себе боріннями духу. Але якщо вже нашим людям щось-таки наснилося, то ставляться вони до цього, як до найсокровеннішої істини.
Моя бабця особливо приглядалася до своїх снів. Про її спілкування з померлим дідом можна було б укласти довідник. 20 років він кликав її до себе. І тепер, я думаю, що це було щось на зразок захопливої гри. Бабця грала в неї, водночас, і з дідусем, і з нами.
Павла бачила молодого. Рибу зубами з Тернави діставав
— Павла сьогодні бачила молодого. Рибу зубами з Тернави діставав. Казав: "Надю, звари мені юшки", — розповідала бабця, й потім довго сама собі його тлумачила. Що ближче було до її смерті, то сни з дідом ставали все містичнішими. Сюжети й діалоги заступалися спалахами світла, яскравими образами й картинами. Бабця потайки, мабуть, раділа, що скоро їй не треба буде розв"язувати ці головоломки.
За кілька тижнів до її смерті до неї востаннє прийшов Павло. І це був радісний сон, у якому дідусь знову заговорив. Бабця вперше за довгі роки не стала нічого пояснювати:
— Павло сьогодні взяв мене за руку і сказав: "Надю, мені тут так добре! Нічого не бійся".
А я тепер думаю, що вона в певний момент просто вирішила залишитися в тому солодкому сні, аби не повертатися до життя. У своєму останньому, нерозказаному нам сні з Павлом.
2 
1
Коментарі
12