Як був малим, мене сильно дивували певні слова зі світу дорослих. Просто тоді, коли ще не знаєш головної інформації про те, як і чим це життя закінчується, багато речей викликають щирий подив. Чесно кажучи, я досі думаю, що дитина перетворюється на людину тільки з усвідомленням своєї смертності. Після цього жити вже не так просто, як колись. Смерть — наша нав"язлива ідея аж до самого кінця. І нічого з нею не вдієш.
Кожен відбуває цю процедуру по-своєму. Дехто поринає в задуму, дехто заходиться плачем, дехто сприймає цей факт по-діловому. До того, суто по-дитячому ти плачеш не за собою, а за іншими. Те, що помруть твої мама з татом, просто не вміщається у твоїй маленькій голівці. Бо як же так — залишитися на цім світі одному. Своєї смерті ти навіть не припускаєш.
Ясна річ, від травматизму рятують дорослі, зменшуючи смертельну шкоду тим, що обіцяють померти за сто років. Ти питаєш: "А це довго?", а вони втішають: "Це дуже довго! Не плач!". І от, ще не знаючи, що смерть у різних її проявах траплятиметься у твоєму житті мало не щодня, ти заспокоюєшся бодай на сотню років.
Коли я ще не знав про смерть, бабуся у розмові з сусідкою якось прохопилася одною фразою:
Крадуть, купують, складають — мало їм
— Крадуть, купують, складають — мало їм. Невже не знають, що туди нічого не заберуть… — бабуся при цьому закотила очі до стелі.
У ці слова я зазирав кілька днів, наче в калейдоскоп. Але вони мені нізащо не піддавалися, розсипалися, щоразу складаючись у ще химерніші форми.
Ну, добре, я розумів, що це про якихось дорослих. Але що таке "туди" і чому не можна забрати? Стеля? Дах? Літак?
Потім, коли вже довідався, що і сто років — велика натяжка, і смерть — назавжди й безповоротно, я міцно зрісся з цією бабусиною фразою і вважаю її найважливішою у своєму житті.
1 
1
Коментарі
1