Взагалі-то, я — людина спокійна й мирна. Дітей не б"ю, навіть у думках ніколи цього не мав. Тим більше, що своїх ще не маю. На чужих же руку підняти — зась. Навіть якщо вони тебе будять своїм криком серед глупої ночі, сиплють тобі на голову пісок на пляжі або просто піднімають за хвіст кошеня.
Але іноді хочеться зробити їм щось погане. Наприклад, боляче вщипнути за руку. І не за дитячі ігри або немотивовану жорстокість. Як дітям, їм це можна подарувати.
Ситуація по-курортному банальна. Розмовляють під розлогою шовковицею дві московські мами. Роблять це мирно й люб"язно, бо знайомі не перший рік. Поруч граються їхні діти: п"ятирічні двійнята — хлопчик і дівчинка та маленьке трирічне дівчатко Полінка.
Полінка сидить на краєчку басейна, де цвітуть лотоси й плавають сріблясті форельки. Із задумливим виразом обличчя кидає у воду маленькі камінчики. А навколо неї з криками гасають двійнята. Аж раптом нізвідки виростає хазяїн, який, мабуть, нещодавно чистив своє дітище, й м"яко просить Полінку припинити:
Під шовковицею розмовляють дві московські мами
— Осторожно, ты же так можешь и в рыбку попасть...
Полінка не хоче смерті рибки. До неї швидко доходить тонке зауваження, й вона припиняє.
І може, тій історії б кінець, якби не двійнятко-хлопчик. Він раптом кидається до хазяїна й видає тираду:
— Доброе утро! А мы-то что?! Мы-то не кидаем! Мы-то поспокойнее будем!
Ніхто з дорослих цього фантастичного па не помітив. А мені чомусь здалося, що хлопчик за півсекунди стрімко посерйознішав і прийняв усі дорослі правила гри. І мені захотілося його вщипнути й крикнути: "Рано! Малий, рано! Ще ж ціле дитинство попереду!".
Але змовчав: чужі діти — чужий клопіт. Тут би своїм дати раду...
2 
1
Коментарі
1