Навчаючись у школі, ніколи не розумів, чому на уроках співів за музичний акомпанемент у нас був лише баян. Я знав, що фортепіано, яке сиротливо стояло в класному куточку, аж ніяк не гірший інструмент. Утім, баян був безальтернативним. Мабуть, вважалося, що він ідеологічно надійніший. Однак ніхто ні про що не запитував — баян сприймали як даність. Так само беззаперечну, як ранкові зарядки і тепле молоко після другого уроку.

Уроки співу в нас вела худорлява й носата жіночка Олена Петрівна. Вона виглядала абсолютно ефірним створінням. Але з таким завзяттям розводила баянні міхи й так лупила своїми довжелезними пальцями по клавішах, що, здавалося, зараз просто зламається, як тростинка, вискочить із себе й розчиниться.

Вона притупувала ногою, наче була соратницею Гайдара

Вона з головою віддавала себе музиці, а на шиї від напруження набухали жили. Раніше не доводилось бачити такої самовідданості від учителів. Олена Петрівна притупувала ногою, наче була соратницею Гайдара, який "шагает впереди", відпочиваючи лише на ліриці. "То березка, то рябина" занурювала її у глибокий транс, а баян хрипко дихав, як легені туберкульозника.

Тепер я думаю, що її вчительство було лише приводом для постійного отримування насолоди.

Із приходом нових часів школі надали статус "з естетичним вихованням" і повиймали із закапелків домри, скрипки й бандури. А ще комусь на думку спало запросити екстрасенса. Казали, він був дипломованим, а його місія полягала в тому, щоб вирахувати серед учителів "вампірів". І він знайшов Олену Петрівну:

— Їй не можна наближатися до дітей на гарматний постріл! — таким був вердикт екстрасенса.

І завуч змусила її написати заяву за власним бажанням. Розповідали, Олена дуже плакала. Мені хочеться думати, що вона вийшла зі школи і просто розчинилася в повітрі.

×