Людина — страшенно консервативна істота. Завжди намагається ходити там, де вже була. А там, де не була, був хтось перед нею. Ми буквально ступаємо чужими кроками, а за нами йдуть люди, які лише повторюють наші маршрути. Потрапляючи в нове місто, ми найперше шукаємо, наскільки воно схоже на інші міста. Зустрічаючи нових людей, ми передусім питаємо про спільних знайомих. Слухаючи нову пісню, нам здається, що ми її колись уже чули.

Кажуть, коли ми здригаємося, поринаючи в сон, то просто боїмося упасти з дерева. Як боялися сотні тисяч років тому перші люди, які, немов птахи, селились на деревах — повище від хижих тварин. Сонне падіння з дерева означало швидку загибель. У нас досі живе цей залишковий страх. Так само, як тече кров давніх приматів у наших жилах.

Тільки смерть завжди є для нас усіх чимось новим і несподіваним. Не для тих, хто вже пішов і ніколи не повернеться. Саме для нас, які за всім цим поки що спостерігають. Про смерть можна мовчати, але від цього вона не стане менш реальною. Про смерть можна говорити, але від цього вона не стане зрозумілішою. З одного боку, з праху вийшов і у прах повернувся. З іншого — воскрес і здобув вічне життя.

На 10 відсотків ми складаємося зі страху, на дев"ять —  із любові

Причому перше не заперечує другого. Воскресіння схоже на скресання криги на річках, кругообіг води в природі. Вода тече, випаровується і падає на землю. На 80 відсотків ми складаємося з води, на 10 — зі страху, на 9 — із любові. 1 відсоток приділено чомусь такому, що стосується лише нас — кожного окремо. Хтось називає його душею, сумлінням, пам"яттю або Богом. І тільки у смерті воно знаходить сенс і цінність, наче раніше його не було. Наче це лише тільки твій — перший і неповторний крок у цьому житті, зроблений без твого відома і бажання, туди, де ти ще ніколи не був, але будеш завжди.

×